Лабіринт - Кейт Мосс

Нубель поклав перед дівчиною ті-таки світлини.

— Чи впізнаєте когось із цих чоловіків?

— Ні, — промовила Сильвія, покрутивши головою, хоча... — завагалася вона і потім вказала на фото Домінго. — Жінка, що запитувала пані Таннер, дуже схожа на нього.

Нубель переглянувся з Муро.

— Сестра?

— Я перевірю.

— Боюся, ми змушені просити вас провести нас до кімнати доктора Таннер, — сказав дівчині Нубель.

— Я не можу.

Муро одразу спростував усі її заперечення.

— Ми побудемо там лише п’ять хвилин. Так буде краще для всіх, Сильвіє. Якщо ми будемо змушені чекати, поки нам дасть дозвіл менеджер, то повернемося з цілою обшуковою групою. Це просто завдасть нам усім неабияких прикрощів.

Сильвія мовчки зняла ключ із гачка і повела офіцерів до кімнати Еліс, виглядаючи понурою і знервованою.

Вікна були зачинені, завіси стулені, тож у кімнаті було задушливо. Ліжко було акуратно застелене. Швидкий огляд ванної кімнати показав лише те, що там лежали свіжі рушники на поличці, а склянка для води була переставлена зі свого звичайного місця.

— Тут нікого не було відтоді, як покоївка прибрала вчора вранці, — пробурмотів Нубель.

У кімнаті не було жодних особистих речей.

— Щось знайшли? — перепитав Муро.

Нубель похитав головою. Коли він підійшов до шафи, то побачив повністю спаковану валізу Еліс.

— Здається, вона і не розпаковувала речей відтоді, як переїхала сюди. Очевидно, вона взяла з собою тільки найнеобхідніше — паспорт, телефон, гроші, — провадив він, мацаючи рукою під краєм матрасу.

Потім, замотавши пальці в носовичок, інспектор відчинив шухлядку столика біля ліжка. У ній лежала срібляста пластинка пігулок проти головного болю та книга, написана Одріком Беяром.

— Муро! — гукнув Нубель. Коли інспектор перегортав книжку, звідти вилетів маленький папірець і упав на підлогу.

— Що це таке?

Нубель нахилився і підняв його. Раптом інспектор спохмурнів.

— Якісь проблеми? — запитав Муро.

— Це почерк Іва Бйо, — відповів Нубель, — шартрський телефонний номер.

Він витяг свій телефон, щоб набрати номер з папірця, але хтось зателефонував йому ще до того, як інспектор завершив набирати номер.

— Нубель, — відповів він. Муро не зводив очей з друга. — Пречудова новина, сер. Так. Негайно!

Потім інспектор вимкнув телефон.

— Маємо ордер на обшук, — радісно промовив він і попрямував до дверей. — Швидше навіть, ніж я очікував.

— На що ти чекав? — перепитав Муро. — Комісар дуже занепокоєний.

— Може, сядемо надворі? — запропонував Одрік. — Принаймні поки спека не стала нестерпною.

— Це було б пречудово, — відповіла Еліс, йдучи за ним до виходу з маленького будиночку.

Зараз Еліс почувалася, мов уві сні. Усе відбувалося ніби в уповільнених зйомках: велич гір, неосяжне ясне небо, виважені й повільні Беярові рухи.

Вона відчула, що напруга і невпевненість останніх днів кудись зникли.

— Ось тут нам буде добре, — сказав Беяр своїм лагідним голосом, зупиняючись поблизу порослого травою невеликого пагорба. Одрік сів на траву, простягнувши перед собою ноги, немов хлопчик.

Еліс спочатку трохи вагалася, а потім сіла у нього в ногах. Підтягнувши коліна до підборіддя й обхопивши їх руками, вона раптом помітила, що Беяр знов усміхається.

— Що? — запитала вона сором’язливо.

Беяр тільки похитав головою.

— Los reasons[181]. — Його слова відбивалися луною. — Пробачте мені, мадемуазель Таннер. Пробачте старому його безрозсудство.

Еліс не знала, що змусило його всміхатися, але почувалася щаслива з цього.

— Будь ласка, називайте мене Еліс, мадемуазель — це так