Лабіринт - Кейт Мосс

двадцять шість, — сказав він, — Алаїс була від нього старшою, але Саже... все ж таки мав надії. Тепер він дивився на Алаїс по-іншому, не як брат на сестру. Він знав, що вони не можуть одружитись, оскільки Гільєм Дюма був живим, але й далі мріяв про це. Він довів собі, що між ними може бути щось більше.

Еліс трохи вагалась, а потім теж зіп’ялася на ноги, підійшла до нього і стала поряд. Коли Еліс поклала свою руку на його, Беяр аж здригнувся, неначе загалом забув, що вона тут.

— Що ж далі? — тихо перепитала Еліс, почуваючись навдивовижу стурбованою: немовби вона підслуховує його розповідь — занадто особисту, надто інтимну, щоб ділитися нею ще з кимось.

— Саже зібрався з силами, — знову почав Беяр. — Хариф знав про це. Якби хлопець спитав його поради, він би неодмінно дав її. Але той мовчав.

— Мабуть, Саже боявся почути те, що йому міг порадити Хариф.

Беяр сумно усміхнувся.

— Benléu. Можливо.

Еліс трохи зачекала, але старий мовчав.

— Тож... — спробувала його заохотити Еліс, зрозумівши, що він не бажає продовжувати. — Саже освідчився Алаїс у своїх почуттях?

— Так.

— Ну й? — наполягала Еліс. — Що вона йому відповіла?

Раптом Беяр обернувся і майже пошепки запитав:

— А ви не знаєте? Моліть Бога, щоб ви ніколи не пізнали гіркоту кохання без надії на взаємність.

Еліс одразу ж почала несамовито захищати Алаїс.

— Утім, вона справді любила його, — казала дівчина. — Як брата. Невже цього не досить?

Беяр глянув на Еліс і посміхнувся їй.

— Він мав погодитися, — відповів він. — Але чи цього досить? Ні!

Беяр повернувся і попрямував до будинку.

— Зайдімо? — запитав знову офіційно. — Мені трохи жарко. Ви, пані Таннер, мабуть, також утомилися після своєї тривалої подорожі.

Еліс раптом помітила, як він зблід, яким виснаженим виглядав, і почувалася винною. Вона зиркнула на годинник і відзначила, що вони розмовляли набагато довше, ніж їй здалося. Була вже майже середина дня.

— Звичайно ж, — нарешті відповіла дівчина, пропонуючи Беярові для підтримки свою руку. Вони зайшли до будинку разом.

— З вашого дозволу, — тихо озвався Беяр, коли вони повернулися до вітальні, — я мушу трохи поспати. Можливо, ви теж хочете відпочити?

— Так, я трохи втомилася, — зізналась Еліс.

— Коли я прокинуся, то приготую нам щось попоїсти й тоді завершу свою розповідь. А потім, щойно на землю опустяться сутінки, ми перейматимемось іншим.

Вона зачекала, поки він дістався задньої частини будинку, й запнула завіси. Почуваючись напрочуд покинутою й одинокою, Еліс узяла ковдру та подушку і вийшла на вулицю.

Вона сіла під деревами. Минуле огорнуло її настільки щільно, що вона більше не думала ні про Шелаг, ані про Уїла.

Розділ 68

— Що ти робиш? — запитав Франсуа-Батист, заходячи до кімнати маленького, нікому невідомого шале неподалік від піку Суларак.

Марі-Сесіль сиділа за столом із Книгою Чисел, що лежала перед нею на розгорнутій книжці в м’якій чорній обкладинці. Вона навіть не підвела голови.

— Вивчаю план церемоніальної печери.

Франсуа-Батист сів поруч.

— З якоїсь особливої причини?

— Щоб нагадати собі відмінності між цією діаграмою та, власне, печерою лабіринту.

Вона відчувала, що син дивиться на Книгу через її плече.

— І багато їх? — спитав він.

— Та кілька. Ось, — вона провела пальчиками по Книзі. Її яскраво-червоні нігті проглядали крізь тоненькі бавовняні рукавички. — Наш вівтар ось тут, як і показано на мапі. Натомість у печері його розташовано ближче до стіни.

— Хіба це не означає, що сам малюнок лабіринту є неясним?

Марі-Сесіль глянула на сина, здивована розумністю його зауваження.