Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

Хилило на сон, однак спати не випадало, треба обдумати, як допомогти Гонзі, як визволити Карела. Зрештою, коли ця спроба зірветься, вона може зашкодити лише Гонзі і Карелу. Хлопці вони непогані, однак чи варто вв'язуватись? А може, ту ляльку таки прихопив Карел, а Брієр накрив його і забрав її собі. Тоді звідки все те відомо Джосові? Мабуть, бачив… А хто сказав, що все було так? Гонза? Але в нього нема ніякої певності в тому, що Брієр наклав лапу на ту золоту ляльку. Все це поки що здогади, підозри, що мають під собою хисткий грунт. Однак те, що Карел в карцері, — це реально. Вранці виведуть за гараж, шльопнуть, кинуть у річку та й по всьому. А ти втішатимешся тим, що не було підстав вв'язуватись у це діло. Ох, чи не забагато дбаєш про свою власну шкуру? Здорово ж тебе налякали капралові кулаки…

Думки хвиля за хвилею напливали на нього, а коли притис долонею стомлені повіки, побачив, як ті хвилі розбиваються на міріади райдужних кружалець і тонуть у безвісті. Боліла голова, кров гупала у скроні. Хотілося і самому, бодай на якийсь час, розлетітися пилом, позбутися болю, що його приносять з собою невеселі думки.

І знову перед його мисленим зором стелилася затінена яворами дорога, перескакувала через тиху лісову річку, вибігала на пагорбок, за яким із рясних садків виглядали дахи його рідної Калинівки…

… Троє йшло тієї дорогою. Гонза і Карел трохи відставали, і він увесь час підганяв їх. Карел не міг іти швидко, він був поранений, тримався за груди, крізь білі пальці сочилася кров. На тому березі на них чекав Брієр. Стояв, розчепіривши короткі ноги, упираючи в живіт тупорилий французький автомат. Капрал був зодягнений у форму легіонера, а на голові чомусь мав білий шолом американської військової поліції. «Андрію! Андрійку…» Хтось наче кликав його з-за пагорка. Голос був схожий на материн, а постать дівоча. Дівчина бігла від села йому назустріч, а він ніяк не міг зрозуміти, хто то. Вже коли вибігла на берег, упізнав — Марта. Так, це вона, Марта Тегарт… Пропав берег і дорога. Пропало все. Лишилася Марта… Подвір'я над Горинню таке знайоме. Хата, стодола, колодязь у березі. Але чому дерева чорні, обвуглені, неначе після лісової пожежі. Земля під ними густо всіяна сірим попелом, ніде ні. листочка зеленого, ні квіточки. Марта веде його за руку, веде через погоріль, він огинається, ніби передчуває біду. Проте Марта міцно тримає його за руку, заводить на подвір'я, до хати, і раптом хата розкололась на шматки і пропала. Ламаючи руки, Марта біжить між чорними стовбурами дерев і кричить надсадно, несамовито: «Вста-ава-айте-е!!! Вставайте! Вста-а-а…»

Хтось сіпає за плече. Андрій розплющує очі.

— Тривога! Підйом! Чуєш?.. — Гонза похапцем одягався в проході між нарами. Андрій скочив на ноги, струсонув головою, відганяючи сон.

Натягаючи на ходу сорочку, Андрій кинувся до піраміди по гвинтівку, але згадав, що забув пояс з патронташем. У проході стикнувся з Гонзою. Той стояв блідий і шепотів прокляття. Рука ніяк не потрапляла у рукав сорочки.

— А як же Карел? Карел?!

Андрій допоміг Гонзі одягти сорочку, тицьнув йому в руки пілотку, пояс і побіг до піраміди, біля якої вже стояв капрал.

— Зледачіли! Сучі діти! Лежебоки, душа з вас…

Брієр дістав Гонзу по потилиці і ревнув ще голосніше.

— По машинах!

Посеред двору вже гуркотіли моторами два військових фургони. Солдати караульної команди прожогом мчали до них і зникали під високими тентами. Андрій підбіг до фургона слідом за Джосом і в одну мить опинився в кузові. За ним ліз Гонза. Завжди спритний, він зараз ніяк не міг потрапити ногою на східець. Джос ухопив його за комір і одним ривком укинув до машини. Андрій посадив Гонзу поруч, а той все озирався туди, де стояв майор Негріє. Андрієві впало в око, що на грудях у коменданта висить бінокль і новенький німецький автомат.

— Видно, трапилась немала біда, коли сам зібрався на операцію, — шепнув Гонзі, але той не відповів. — Ти як варений. Отямся!

— Кареле… Мені треба залишитись, неодмінно треба…

— А може, це на краще, он комендант теж з нами їде. До ранку все може перемінитись…

— Я прикинусь хворим.

— Не варто, кулю заробиш.

Гонза замовк. Очі його, сповнені люті, стежили за майором.

— Що все це значить? Куди ми так поспішаємо? — спитав Джос капрала, який опинився біля їхньої машини.

— Атакують Лай-Чао. Наказ іти на виручку, — відказав Брієр. — Чи всі на місцях?

— Моє відділення тут.

— Гаразд! Рушаємо… Я у цій машині, майор — у другій.

Майнула дубова брама, і під колесами зарипів дерев'яний міст. Серце Андрієві зайшлося радістю. Можливо, це та довгождана ніч, яка вирішить його долю.

Промінь прожектора супроводив машини до місця, де за мостом дорога пропадала в лісі. Тут машини немов пірнули у сажу. Коли друга підкочувалась зовсім близько, смужки маскованого світла вихоплювали з темряви обличчя легіонерів, що сиділи на лавці поруч з Джосом. Мовчазні, зосереджені на своїх думках, вони нагадували Андрієві приречених до страти. Власне, так воно й було, бо на кожного з них рано чи пізно чекала куля. Мало кому з легіонерів щастило відбути чотири роки, лишитися живим і повернутися до Європи за франками, які чекали на них у банку.

«Чи повірять мені, — думав Андрій, — ті, в зелених пальмових шоломах, коли підніму догори руки? Чи повірять? Адже Брієр не бере полонених… Чом би і їм — око за око?..»

Холодок підступно огорнув серце. Йому спало на думку, що було б ліпше триматися з кимось удвох, щоб разом здатися. Але з ким? Гонза? Він би згодився, але зараз марно з ним про це говорити. Він не залишить брата.

І як той Карел примудрився влипнути в