Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— А хто ж це міг?

— Дорого б я дав, щоб дізнатися хто, — скреготнув зубами Гонза.

— Ну, а що ж тепер? — запитав Андрій.

— Майор сказав, що коли до завтра не знайдеться — розстріляють…

Андрій зітхнув і нахилився розшнурувати свого черевика. Тільки зараз відчув, як гудуть стомлені ноги. Гонза дивився на нього і мовчав. Зараз він нагадував загнаного у куток ховраха, що гарячково шукає порятунку. Андрієвого серця торкнувся жаль. Карел був молодшим за Гонзу. Зовсім ще хлопчиною він пустився у мандри за братом, який спокусив хлопця романтикою далеких країв. Гонза почував себе винуватим у тому, що завів брата у пастку іноземного легіону, і мучився. Та що можна було зробити, коли Негріє уже встиг запакувати Карела в карцер, а той злодюга, що поцупив золоту ляльку, нічим себе не виявляє.

Од столу, де все більше розпалювались пристрасті, долетів бас Брієра:

— Іду на всі! Кості на стіл!

— Дивись, жалкуватимеш…

— Йому жалкувати? Та він з тебе потім утричі більше виверне!

— Заткни пельку, каторжна твоя душа! Я кому сказав? Кості на стіл!

— Пане капрал, чи варто так напружувати голос?.. За цим столом сидять джентльмени… удачі, і всі мають ідеальний слух.

— Перестань базікати, Джосе! Теж джентльмен обізвався, душа з тебе…

— Пробачте мою невихованість, пане капрал. Моя гувернантка погано доглядала за мною, їй страшенно подобався аптекар, за якого вона й вийшла заміж, після того як, спокусивши мене, була виставлена за поріг нашого благородного дому…

Над столом прошелестів сміх, однак розгніваний бас Бріера урвав його.

— Слухай, Джосе! Я знаю, ти майстер чесати язика… Проте я хочу нагадати тобі, що ти не в Монте-Карло… Тут форт Укон-Лу, зрозумів?

— А чим пан капрал плататиме, вибачаюсь, на випадок, коли фортуна… Не гнівайтесь, пане, але у цій купі дві з половиною тисячі франків, а це вже сума, яка у мене особисто викликає певну повагу. Ми знаємо, що ви людина багата і нескупа, однак нам відомо і те, що тільки-но позавчора ви програлися до нитки. Так що, даруйте, ваші слова нині не мають ваги векселів. Чи, може, за Це час ви вже встигли вительбушити Сайгонський банк?

Запала тиша. Напруження біля столу зростало. Всі чекали, що скаже капрал. Андрієві було видно лише голі спини гравців навколо столу, однак він чітко уявляв собі, як буряково набрякає в цю мить пика Брієра, як його короткі, вкриті рудою щетиною пальці стискаються в кулаки, як бігають круті жовна.

Капрал не стерпів би такого нікому, але це був Джос. Цей утік із Сіцілії і завербувався до іноземного легіону тільки тому, що до трьох офіційних вироків про його страту, як терориста мафії, сама бандитська громада додала четвертий.

— Не турбуйся, Джосе! У мене є чим платити… Однак грати з тобою я не буду…

Голос Брієра втратив металеві нотки і звучав ображено. Для капрала це було неприродно. Брієр повільно підводився з-за столу. Цікаві враз відсахнулися, добре знаючи, що розгніваний капрал увалить в писок першому, хто опиниться під рукою. Джос теж підвівся і дивився на Брієра без страху, навіть з цікавістю. Чорні очі ховали хижий вогонь, а під тонким вусом блукала ламка, підступна посмішка. Було видно, що йому страх як хотілося познущатися з капрала, бо тепер усім було ясно, що платити тому нічим.

— Що ж це ви, любий, як до справи дійшло…

— Я тобі цього не забуду, — процідив крізь зуби Брієр, — ти ще у мене… Ти ще проклянеш цю мить!..

— Облиш, капрале, кого ти взявся лякати? Чи, може, ти хочеш, щоб я сказав при всіх, де в тебе заховано золото? Я навіть знаю, де ти його узяв і коли!

Капрал зблід. Права його рука опустилася до кишені. В ту ж мить рука Джоса ковзнула до стегна і затисла рукоять ножа. Брієр помітив це. Спокійно вийняв з кишені запальничку, добув вогню, припалив погаслу сигарету і пішов уздовж столу до дверей. Насторожені погляди легіонерів проводжали його, аж поки він не вийшов із казарми. Один Джос не дивився в його бік, мовчки згріб у сорочку купу грошей, зв'язав вузол рукавами і, кинувши його під пахву, рушив до свого місця на нарах.

— Слухай, Андре! Слухай, друже… — Гонза тяг його на свої нари. — Ти чув?.. Чув, що сказав Джос?! Та лялька із чистого золота, всипана коштовним камінням!

— Тихше, почують… — пробував заспокоїти Гонзу Андрій.

— Я тихо, тихо… Карел не винуватий. Тепер ти розумієш, що Карел не брав. Та лялька у Брієра. Це він, він… Треба викрасти її і віддати комендантові, і тоді Карел буде вільний, а цей гад заплатить за все…

— Зажди, я нічого не розумію…

— Андре, я знаю, ти справжній хлопець, — з жаром вів далі Гонза. — У цьому багні важко знайти справжню людину, але ти… Ти не продаси, я знаю! Допоможи! Карел ще дитина, він не зможе захистити себе і накладе головою… Андрію, допоможи!..

— Я не знаю, як це зробити.

— Тобі не доведеться нічого робити. Коли Брієр піде міняти пости, ми вийдемо з казарми. Ти станеш у дверях і, як тільки побачиш, що він повертається, подаси мені знак.

Гонза так нервував, що в нього захрип голос і побілів кінчик гострого носа.

— Треба все обмізкувати, — відповів Андрій. — Капрал зараз у себе. Лягай. Зміна караулу через дві години. Лягай і заспокойся, бо все полетить шкереберть, усі твої плани.

— Твоя правда… — мовив Гонза і впав на подушку. Андрій пересів на свої нари. Опустив сітку і знову взув розшнурованого бутса. Потім скинув сорочку і ліг.

У казармі стояв густий дух людського поту, сигаретного диму і солдатських онуч.