Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Дві речі, на які можна покластися, — зауважив Лекуа, ввічливо вклоняючись судді й лікареві.

— Дякую, мосьє, — мовив суддя. — Але хлопець страждає. Ремаркабль, принесіть, будь ласка, полотна для корпії і пов'язок.

Це зауваження поклало край обмінові компліментами й змусило лікаря звернути увагу на пораненого. А той уже скинув куртку й лишився в простій, світлій сорочці, очевидно, пошитій зовсім недавно. Він хотів уже скинути й сорочку, як раптом поглянув на Елізабет, — вона, співчуваючи пораненому, була надто захоплена своїми переживаннями, щоб устежити за його діями. Юнак зашарівся.

— Вигляд крові може злякати панночку. Краще мені перейти в іншу кімнату.

— Ні в якому разі! — заперечив доктор Тодд, який, зрозумівши, що поранений — особа незначна, дуже підбадьорився й готовий був приступити до виконання своїх обов'язків. — Яскраве освітлення багато важить під час операції, тим паче, що в нас, учених, рідко буває добрий — зір.

Так промовляючи, Елнатан начепив окуляри в залізній оправі, які своїм звичаєм відразу сповзли на кінчик кирпатого носа, — хай вони й не допомагали йому дивитись, але, принаймні, і не заважали, оскільки його маленькі сірі оченята виблискували над ними, ніби дві зірки з-над заздрісної хмари. Ніхто на це не звернув уваги, лише Ремаркабль сказала Бенджамінові:

— Доктор Тодд — показний мужчина, і як добре він говорить! А окуляри йому дуже личать — додають його обличчю поважності. Я й собі хочу дістати пару.

В цю хвилину Елізабет, яку слова незнайомця змусили прогнати задуму й густо почервоніти, вийшла із зали, поманивши за собою молоденьку покоївку.

Тепер лікар міг вільно зайнятися своїм пацієнтом, а всі, хто лишився в залі, зацікавлено обступили їх. Тільки майор Гартман зостався на своєму місці, пускаючи з люльки хмари диму. Він то підводив очі до стелі, ніби розмірковуючи про непевність людського життя, то співчутливо поглядав на пораненого.

Тим часом Елнатан, який оце вперше в житті побачив кульову рану, почав з належною врочистістю й увагою готуватись до операції. Бенджамін приніс стару сорочку й подав її лікареві, а той дуже вправно подер її на бинти. Далі доктор Тодд, уважно перебравши ті стьожки, взяв одну й, простягши її Джонсові, поважно мовив:

— Добродію, ви маєте досвід у таких справах; будь ласка, наскубіть корпії. Вона має бути м'яка й тонка; тільки глядіть, щоб туди не потрапила бавовняна нитка, бо вона ще внесе зараження. Сорочка ця зшита бавовняними нитками, але їх можна легко повисмикувати.

Річард багатозначно подивився на суддю, — мовляв, бачиш, цей зцілитель не може обійтися без мене, — й почав ретельно скубти корпію.

На столі з'явилися флакони, слоїки з мазями, різні хірургічні інструменти. Дістаючи все те по одному з червоної сап'янової скриньки, доктор Тодд підносив кожну річ до світла й надзвичайно уважно оглядав. Червоний шовковий носовичок так і ковзав по блискучій сталі, змітаючи щонайменші порошинки, — а то ще завадять у цій тонкій операції! Коли вміст скриньки, до речі, не дуже багатий, вичерпався, лікар узявся до своїх в'юків, добуваючи з них пляшечки, що мінилися всіма кольорами веселки. Вони вишикувалися поруч із смертоносними пилками, ножами й ножицями. Тоді Елнатан випростався на весь свій височезний зріст, заклав руку за вузеньку спину, ніби підтримати самого себе, й озирнувся, щоб побачити, яке враження справила на глядачів ця колекція.

— Слово шесті, токторе, — зауважив майор Гартман, лукаво моргаючи на лікаря чорними маленькими очицями, але більше жодною рисочкою не зраджуючи цілковитої серйозності, — фаші інструменти туше гарні, а ліки так плищать, що, мабуть, вони корисніші для ока, ніш для шлунка.

Елнатан кахикнув — так звичайно роблять боягузи, щоб розбуркати в собі мужність; а може, він просто хотів прочистити горло, в чому й досягнув успіху, — і, повернувшись до старого німця, сказав:

— Ваша правда, майоре Гартман, ваша правда, добродію, — мудра людина завжди мусить виготовляти ліки так, щоб вони були привабливі для ока, хай вони навіть будуть неприємні для шлунка. — І ще заявив із виглядом знавця: —У нашій справі дуже важливо переконати пацієнта проковтнути те, що, може, й несмачне, але зате корисне для здоров'я.

— Авжеж, доктор Тодд правий, — підтримала його Ремаркабль. — Он і в святому письмі говориться, що є речі солодкі для рота, але гіркі для шлунка.

— Так, це так, — нетерпляче перепинив її суддя. — Але цього юнака не треба обманювати для його користі. Я бачу, що він боїться тільки зволікання.

Незнайомець тим часом без сторонньої допомоги оголив плече, на якому видніла невелика ранка. Вечірній мороз затамував кровотечу, й лікар, кинувши крадькома погляд на рану, подумав, що вона не така вже й страшна. Підбадьорившись, він підійшов до пораненого з наміром прозондувати рану.

Згодом Ремаркабль часто згадувала в подробицях цю знамениту операцію. Дійшовши до цього місця, вона казала: «…і тут доктор Тодд узяв таку довгу штуку — от як в'язальна спиця з ґудзиком на кінці — й устромив її в рану, і молодик скривився від болю, аж я подумала, що знепритомнію. А доктор Тодд простромив йому плече наскрізь і виштовхнув кулю з другого боку. Отак він вилікував того хлопця від картечини, яку в нього всадив суддя, і ще ж так легко, наче я виймаю скалку голкою».

Таке враження справила операція на Ремаркабль. І такої ж думки, безперечно, дотримувались і всі інші ревні шанувальники лікарського мистецтва Елнатана, хоч насправді усе відбулося зовсім інакше.

Коли лікар спробував увести в рану інструмент, який так красномовно змалювала Ремаркабль, незнайомець рішуче і навіть з деякою зневагою відсторонився.

— Мені здається, що можна обійтись без зонда, — сказав він. — Картечина не зачепила кістки, вона пробила плече й засіла під самою шкірою. Її і так легко витягти.

— Як хочете, — відповів доктор Тодд, відкладаючи зонд з таким виглядом, наче брав його лише для годиться. Повернувшись до Річарда, він обережно торкнувся пальцями корпії. — Чудово наскубано, добродію! Це найкраща корпія, яку мені доводилося бачити. Тепер я попрошу вас, сер, потримати руку пацієнта, а я тим часом зроблю надріз, щоб витягти кулю. Справді, навряд чи хто міг би краще наскубати корпії, ніж містер Джонс.

— Це у нас спадкове, — мовив Річард, рвучко підвівшись, щоб допомогти лікареві. — Мій батько, а до нього мій дід — обидва славилися як знавці хірургії. Вони не вихвалялися випадковим успіхом, як ото хизувався Мармедюк, коли вправив ногу чоловікові, що впав з коня, — це сталося ще до вашого прибуття в селище, лікарю, — ні, вони старанно вивчали всі ці речі, півжиття поклавши на те, щоб збагнути всі тонкощі. До речі, мій