Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Я сам припливу!

Я дуже зрадів, що Віннету зумів утекти від кайова! А за якусь хвилю я побачив між водою і небом його голову. Коли ж він вийшов на берег і побачив полоненого, то здивувався.

— Уфф! Піда, син вождя! Де мій брат узяв його?

— На березі річки, неподалік від острова, де сидить Гоукенс.

— Ти бачив Гоукенса?

— Ні, але чув, як він розмовляє з цим кайова. Я б радо поговорив із ним і навіть визволив, але тут тебе побачили, і я мусив утікати.

— Це дуже прикро, але я не винен. Я вже майже дістався до намету Сантера, але тут повз мене випадково пройшли кілька кайова. Я вирішив не зриватися з місця і просто відкотився вбік. Вони зупинилися і стали розмовляти між собою. І тут раптом один із них зауважив мене, тож усі кинулися до мене. І я мусив утікати. А у світлі вогнища вони побачили мене в повний зріст і впізнали. Тоді я побіг на схід, переплив річку і втік. Але Сантера я не бачив.

— Незабаром побачиш, бо цей хлопець готовий обміняти себе на Сантера і Гоукенса і переконаний, що вождь погодиться на це.

— Уфф! Це чудово! Мій брат Убивча Рука вчинив дуже сміливо, взявши у полон Піду. Але це найкраще, що можна було зробити.

Коли я сказав, що він незабаром побачить Сантера, то мав рацію, і трапилося це ще швидше, ніж я думав. Ми прив’язали полоненого до себе, плечима до плечей, і попливли так, аби його голова залишалася над водою. Ногами він навіть міг допомагати нам плисти. Так ми зайшли у воду. Піда не пручався, а навіть, навпаки, підгрібав ногами.

Над водою стояв густий туман, і ми могли бачити перед собою не далі, ніж на відстань шести людських зростів, але, як відомо, у тумані краще прислухатися. Ми ще зовсім недалеко відпливли від берега, коли Віннету прошепотів:

— Тихо! Я щось чув.

— Щó?

— Плюскіт весел, які опускають у воду. Десь трохи вище від нас.

— Чуєш?

Тому ми пливли якомога тихіше, щоби нас не було чутно. І от прошу — Віннету мав цілковиту рацію: й справді, нам назустріч по ріці хтось плив. Він, мабуть, поспішав, бо попри те, що на ріці в цьому місці були хвилі, він ще й веслував.

Човен швидко наближався. Показатися нам чи ні? Це міг бути ворожий шпигун. Але, можливо, нам таки корисно буде знати, хто це такий. Тому я запитально подивився на Віннету. Він зрозумів мене і тихо промовив:

— Не пливімо назад! Я хочу знати, хто це. Він нас не побачить, якщо ми дуже тихо лежатимемо на воді.

Ми мали всі шанси залишитися непоміченими, бо над водою виднілися лише наші голови. Тож ми не попливли назад. А Піді було так само цікаво, як і нам. Він міг би видати нас криком про допомогу, але не зробив цього. Мабуть, не сумнівався, що його й так відпустять на свободу.

І ось удари веслом почулися зовсім близько. З туману виринув індіанський човен. У ньому сидів білий. Ми збиралися бути тихо, але коли Віннету побачив чоловіка, то вигукнув:

— Сантер! Він утікає!

Мій друг, зазвичай дуже спокійний, був так схвильований раптовою появою свого смертельного ворога, що навіть спробував кинутися вслід за ним. Але не зміг, бо ми були зв’язані всі втрьох із Підою.

— Уфф! Я мушу геть, мушу туди, мушу схопити його! — кричав він, витягнувши ніж і перерізавши ремінь, яким був прив’язаний до Піди.

Почувши вигук Віннету, Сантер повернувся і побачив нас.

— Боже! — вигукнув він налякано. — Це ж ті…

Вбивця затамував подих. Але переляканий вираз швидко зник із його обличчя і змінився зловтіхою. Він зрозумів, у якому становищі перебуваємо ми, взявся за свою гвинтівку і скерував її на нас.

— Це ваше останнє плавання, собаки, — крикнув він.

Та, на щастя, він вистрелив саме у той момент, коли Віннету відв’язався від нас і кинувся на човен. Через це ми з Підою розвернулися на воді і кинулися відпливати геть від Сантера. Куля просвистіла повз нас.

А Віннету блискавкою мчав до човна. Він взяв ніж у зуби і впевнено наближався до свого ворога, ковзаючи поверхнею води, наче камінчик, запущений з берега вмілою рукою. Але у Сантера була ще одна куля, тож він прицілився у Віннету, сміючись йому в очі.

— Ходи-но сюди, проклятий червонопикий! Я відправлю тебе до пекла!

Він гадав, що перевага на його боці, і йому достатньо просто натиснути гачок. Але він недооцінив Віннету. Індіанець миттю пірнув, аби знизу перевернути каное. Якби йому це вдалося, то Сантер упав би у воду. Тоді зброя вже не допомогла б йому, а в рукопашному двобої Віннету однозначно перемагав. Сантер усвідомив це, а тому відклав рушницю і знову вхопився за весла. І зробив це