Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Я обіцяю тобі. Моє серце буде з тобою, любий брате Віннету. Ти знаєш, що я пообіцяв перед смертю Клекі-Петрі. І я дотримаю слова.

— Нехай добрий Маніту скеровує твої кроки і охороняє тебе у всіх твоїх діях! Хуґ!

Чоловіки із племені кроу здійснюють ритуал заклинання. Монтана, 1907 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.

Він обняв мене, віддав короткий наказ своїм людям і сів на коня, щоби розпочати гонитву. Після цього апачі розділилися. Частина попливла до правого берега, а Віннету з рештою залишилися біля лівого. Я дивився вслід Віннету, аж поки той не зник у тумані. В цю мить я почувався так, ніби частина мене самого пішла від мене геть. Йому також нелегко далася ця розлука.

Стоун і Паркер зауважили, як важко було мені на серці. Тому Стоун сказав до мене:

— Не переймайтеся так, сер! Ми незабаром знову зустрінемося з апачами. Доженемо їх, щойно визволимо Сема. Тож не барімося з обміном наших полонених. Як ви уявляєте собі всю цю операцію?

— Я хотів би спершу почути ваші думки про це, любий Діку! Ви досвідченіший за мене.

Йому було приємно почути похвалу, і він погладив себе по підборіддю, а потім промовив:

— Мені здається, що найпростіше було б послати полоненого кайова до Танґуа і повідомити тому, де саме перебуває його син і як можна отримати його назад. Що скажеш на це, Вілле?

— Гм! — пробурмотів Паркер. — Я давно не чув від тебе таких дурниць!

— Дурниць? Чому?

— Якщо ми повідомимо Танґуа, де ми є, то він пришле сюди своїх воїнів, і вони заберуть Піду, а нам нічого не віддадуть замість нього. Я б організував це по-іншому.

— Як саме?

— Ми підемо звідси геть, у прерію, на відкритий простір, де все проглядається. Тоді відправимо кайова у село і скажемо свої умови, а сáме, що до нас можуть наблизитися лише два воїни, які привезуть зі собою Сема, і лише опісля вони отримають на заміну Піду. А якщо ж Танґуа пришле більше воїнів, то ми побачимо це здалеку і встигнемо втекти. Як ви думаєте, сер?

— Я б хотів ще більшої певності і взагалі не посилав би жодних посланців, — сказав я.

— Без посланця? А як Танґуа дізнається, що його син…

— Дізнається від мене, — перебив я.

— Від вас? Ви збираєтеся самі піти в село?

— Так.

— Чуєте! Не робіть цього, сер! Це небезпечно. Вас відразу схоплять.

— Не думаю.

— Точно схоплять.

— Тоді вони не отримають Піду. Я не хочу посилати одного з полонених як вісника і втрачати заручника.

— Це правда. Але чому ви вважаєте, що саме ви повинні піти в село? Я теж можу це зробити!

— Я не маю сумнівів, що ви достатньо сміливий, але хотів би сам поговорити з Танґуа.

— Але ви тільки уявіть собі, який він злий на вас! Якщо до нього прийду я, то він швидше погодиться на наші умови, аніж коли буде злоститися від самої вашої присутності.

— Сáме тому я й хочу сам піти до нього. Він повинен розізлитися через те, що я наважуюся прийти до нього, а він не може нічого мені зробити. Якщо я пошлю до нього когось іншого, то він може подумати, що сам я боюся його. А я не хочу, щоб у нього з’являлися такі припущення.

— Тоді робіть як знаєте, сер! А де ми будемо чекати на вас? Тут, на острові? Чи пошукаємо собі кращого притулку?

— Кращого не знайдемо.

— Гаразд! Але біда буде нашим полоненим, якщо з вами щось трапиться у селищі! Тоді ми не знатимемо жалю. Коли плануєте вирушати?

— Сьогодні ввечері.

— Аж увечері? Це не надто пізно? Якщо все буде гаразд, то ми зможемо обмінятися полоненими завтра в обід, а потім поспішити вслід за Віннету.

— А кайова поїдуть за нами і всіх перестріляють!

— Ви так думаєте?

— Так. Танґуа радо віддасть нам Сема за свого сина. Але коли отримає його назад, то зробить усе можливе, щоби помститися. Тому обмін має відбутися ввечері. Тоді ми подамося геть ще вночі, щоби встигнути від’їхати подалі ще до того, як вони зможуть вирушити за нашим слідом. Зачекати до вечора доцільно ще й тому, що до того моменту