Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Вигукуючи ці фрази, Сільвер без упину стрибав по таверні на своїй милиці, вдаряв по столах долонею і виявляв таке обурення, що, мабуть, переконав би в своїй невинності найнедовірливішого суддю чи поліцая.

Мої підозри виникли знову, коли я побачив Чорного Пса у «Підзорній Трубі», а тому я пильно стежив за кухарем. Та він був занадто розумний, винахідливий і спритний для мене.

Отже, коли обидва посланці повернулися захекані й оголосили, що загубили сліди Чорного Пса в юрбі, а господар корчми страшенно вилаяв їх, — я вже сам готовий був ручитися за невинність Довгого Джона Сільвера.

— Послухай, Гокінс, — сказав він, — для мене ця історія може скінчитися дуже погано. Ну що подумає про мене капітан Трілоні? Цей клятий бандит сидів у моєму власному домі і пив мій ром! А потім приходиш ти і кажеш мені, що він з розбійницької зграї. І все-таки він тікає в мене прямо з-під рук. Ти, Гокінс, повинен підтримати мене перед капітаном Трілоні. Ти молодий, але тебе не проведеш. Ти не з дурних, Я це побачив одразу, як тільки ти увійшов сюди. Ну сам подумай: що міг зробити я, каліка на дерев'янці? Коли б я був першокласним моряком, як колись, він би од мене не втік, я б йому показав!.. Але тепер…

Та раптом він замовк і широко розкрив рот, ніби щось пригадавши.

— А гроші?! — прогримів він. — За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсім забув про гроші!

І, впавши на лаву, він почав так реготати, що з очей в нього потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не зміг утриматися від сміху, і ми обидва зареготали на всю корчму.

— Ну й тюлень же я! — сказав він нарешті, витираючи щоки. — З нас, бачу, вийде добра парочка, Гокінс. Адже я й зараз юнга в душі. А проте треба йти. Обов'язок є обов'язок, братки. Я тільки надіну свого старого трикутного капелюха, і ми підемо разом до капітана Трілоні доповісти йому про цю справу. А справа ця серйозна, Гокінс. І, треба визнати, вона не робить особливої честі ні тобі, ні мені. Так, так. Ні тобі, ні мені. Обидва ми дали маху. Але, чорти б його вхопили, як здорово він піддурив мене з цими грошима!

І він знову зареготав так щиро, що хоч я і не розумів, з чого тут, власне, сміятися, але мимоволі приєднався до» нього.

Ми пішли вздовж набережної, і скоро я переконався, що Сільвер дуже цікавий співбесідник. Про кожен корабель, повз який ми проходили, він розповідав безліч цікавих мені речей: як зроблено його паруси; скільки він може взяти вантажу, з якої країни прибув. Він пояснював мені, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажується, друге, навпаки, — вантажать, а он те, третє, вже готується до відплиття. Мову свою він пересипав морськими анекдотами і морськими слівцями, які повторював по кілька разів, щоб я їх добре запам'ятав. Тут я справді почав розуміти, що Сільвер — один із найкращих можливих товаришів у плаванні.

Коли ми прийшли в готель, сквайр і лікар Лайвсі сиділи там удвох, допиваючи кварту елю з грінками, перед тим як піти оглядати шхуну.

Довгий Джон розповів їм усе, що сталося в його таверні, від початку до кінця, нічого не приховуючи і з великим запалом.

— Адже так воно було, Гокінс, правду я кажу? — перепитував він мене щохвилини.

Я міг тільки без кінця підтверджувати правдивість його слів.

Обидва джентльмени дуже шкодували, що Чорний Пес вислизнув. Але нічого не можна було зробити. Доктор Лайвсі і сквайр похвалили Довгого Джона, і він, узявши свою милицю, попрямував до дверей.

— Весь екіпаж повинен бути в зборі на четверту годину! — гукнув йому сквайр навздогін.

— Єсть, сер! — відгукнувся вже з коридора кухар.

— Ну, сквайре, — сказав лікар Лайвсі, — відверто кажучи, я не дуже задоволений з більшості ваших знахідок. Але оцей Джон Сільвер мені до вподоби.

— Прекрасний чолов'яга, — заявив сквайр.

— А тепер, — додав лікар, — Джім може піти на шхуну разом з нами. Що ви на це скажете?

— Авжеж, авжеж, — відповів сквайр. — Гокінс, бери свій капелюх, зараз підемо оглядати наш корабель.

Розділ IX

ПОРОХ І ЗБРОЯ

«Іспаньйола» стояла на якорі досить далеко від берега. Нам довелося добиратися до неї на шлюпці, лавіруючи між кораблями. Перед нашими очима раз у раз виростав то прикрашений фігурами ніс, то корма. Корабельні канати рипіли під кілем шлюпки і гойдалися над нашими головами. Нарешті ми причалили до шхуни, де нас зустрів і привітав штурман містер Ерроу, засмаглий старий моряк, з сергами у вухах і трохи косоокий. Очевидно, між ним і сквайром встановилися душе близькі, дружні взаємини.

Однак цього не можна було сказати про взаємини між містером Трілоні й капітаном.

Капітан був чоловіком суворим. Все на кораблі дратувало його. Причини свого незадоволення він нам не забарився пояснити. Щойно ми спустилися до каюти, як до нас підійшов матрос і сказав:

— Капітан Смоллетт, сер, хоче поговорити з вами.

— Я завжди до послуг капітана. Попросіть його сюди, — відповів сквайр.

Капітан, як виявилося, стояв за спиною свого посланця. Він одразу ж увійшов у каюту й зачинив за собою двері.

— Ну, капітане Смоллетт, що ви хочете сказати? Сподіваюсь, що все гаразд? Шхуна готова до походу?

— От що, сер, — відповів капітан, — я говоритиму одверто, навіть ризикуючи посваритися з вами. Мені не подобається цей рейс. Мені не подобається наша команда. Мені не подобається мій помічник. От і все. Коротко і ясно.

— Може, сер, вам не подобається і судно? — спитав сквайр, і я помітив, що він дуже роздратований.

— Про судно я нічого не можу сказати, поки не випробую його в морі, — відповів йому капітан. — Здається, корабель непоганий. Більше нічого сказати не можу.

— А може, сер, вам не подобається і ваш хазяїн? — вів далі сквайр.

Але тут утрутився лікар Лайвсі.

— Стривайте, — сказав він, — стривайте. З такої розмови нічого, крім сварки, не вийде. Капітан сказав нам і занадто багато, і занадто мало. Тому я насмілюся заявити, що вимагаю пояснення його слів. Ви кажете, що вам не подобається цей рейс. Чому?

— Мене запросили, сер, на умовах вести це судно туди, куди накаже мені оцей джентльмен, — сказав капітан. — Гаразд,