Степовий найда - Френсіс Брет Гарт

Кларенс якусь мить вагався, потім мовчки скочив на коня.

— Треба було поїхати і залишити їх тут, — пробурмотів сердито Бенхем.

В голові хлопця промайнула думка: злізти з коня й залишитися, нехай би їхали собі без нього. Але він ледве встиг подумати про це, як вершники галопом погнали коней, а за ними помчав і його кінь, міцно прив'язаний арканом до сідла Джілдерсліва.

За дві години вони порівнялися з караваном і приєдналися до групи вершників, що супроводили його.

Обличчя містера Пейтона було трохи збентежене, проте він обернувся до Кларенса і привітав його лагідною, вибачливою усмішкою. Серце Кларенса радісно забилося.

— Ну, мій хлопчику, тепер кажи все. Як це сталося?

Кларенс кинув швидкий погляд навкруги і побачив Джіма, що, понуривши голову, їхав позад каравану.

Хлопець схвильовано розповів про те, як він упав у яму прямо на спину пораненого буйвола, як йому вдалося вибратися звідти. Вершники стримано засміялися.

Містер Пейтон пильно подивився на Кларенса.

— Як же буйвол потрапив туди? — спитав він.

— Джім Гукер підстрелив його з рушниці, і він скотився в яр, — несміливо відповів Кларенс.

Ці слова потонули в гучному реготі супутників. Кларенс здригнувся від несподіванки, але досить було йому глянути на Джіма, як він одразу ж забув про власну образу. На обличчі Джіма був вираз безнадійної туги, — Кларенс вперше побачив на цьому обличчі прикрість і зрозумів страшну правду: Джіма згубила його репутація — єдина правдива розповідь, справді цікава пригода в його житті була одностайно сприйнята, як неперевершений зразок брехні.

Випадок на полюванні був останньою пам'ятною пригодою під час подорожі. І лише через багато років Кларенсу стало відомо, що ця пригода закрила йому дорогу в інше життя. Суддя Пейтон мав намір удочерити Сюзі і одночасно прийняти під свою опіку хлопця, коли б йому вдалося домовитись з невідомим родичем, до якого Кларенс їхав. Але місіс Пейтон і її брат доводили, що приятелювання з Джімом Гукером зробило Кларенса небажаним товаришем для Сюзі. І містеру Пейтону довелося з цим погодитись, — тим більше, що йому самому починало здаватися, ніби хлопчика тягне до поганого товариства. На жаль, Кларенс на той час уже глибоко пройнявся впевненістю, що його тут просто не розуміють. Мовчки скоряючись своїй долі, він з гордості не вдавався ні до яких дитячих хитрощів, щоб змінити про себе думку. Крім того, він по-своєму співчував Джімові, правда, це не схоже було ні на співчуття другові, ні на підтримку палкого прихильника, це була — якщо так можна сказати про дитину — прихильність великодушного покровителя.

Так чи інакше, він з холодною стриманістю почув звістку про те, що із Стоктона — першого міста Каліфорнії, де мав зупинитися караван, його відправлять в Сакраменто, давши йому все необхідне на дорогу і листа до кузена. Якщо ж йому не вдасться розшукати свого кузена, він повернеться до Пейтонів, які збираються купити землю в одній із південних долин Каліфорнії.

Отже, попереду — нові пригоди і вільне, незалежне життя. Ось чому останні дні подорожі тяглися для Кларенса надто повільно.

Зупинка біля Солоного озера, перехід через похмуру пустелю, і навіть перевал через гори Сієрри з їх дикими ущелинами не залишили в його пам'яті майже ніякого сліду. Вічні сніги, соснові бори, яким, здавалося, не було кінця-краю, альпійські луки, жовті води стрімкої річки, дно якої здавалося Кларенсові посипаним золотом, також не справили на хлопця особливого враження і швидко забулися.

Одного ранку караван під'їхав до околиці нового селища. Подорожні зупинили свої фургони і щільно оточили якогось вершника. Той вийняв з кишені шкіряний гаманець і висипав звідти дві пригорщі блискучих крупинок золота. Кларенса вперше охопила гарячка шукача золота.

Затамувавши подих, він слухав, як його схвильовані супутники розпитували вершника і як той недбало відповідав. Золото, казав він, викопано на руднику за тридцять миль звідси. Вартість його — приблизно сто п'ятдесят доларів. З ним працюють ще двоє. Це його пайка за тиждень роботи. «Це не так-то й багато, бо звідусіль прибуває сюди дуже багато людей».

Чоловік, видно, давно не голився, його груба одежа вкрилася пилюкою, за спиною — лопата і кайло, до сідла прив'язана сковорода. Але Кларенсові здавалося, що жоден рицар, хоч би як він був озброєний, не міг зрівнятися з цим мужнім і незалежним чоловіком. Як поважно і зневажливо оглядав він караван, ці розкішні. криті фургони та інші надбання цивілізованого світу!

— А цей мотлох вам доведеться залишити, якщо ви збираєтеся працювати на руднику!

Картинний розвідник, всемогутній суддя Пейтон, сміливий молодий офіцер на прикордонному посту — всі ці герої впали з своїх високих п'єдесталів, поступившись місцем чоловікові в червоній фланельовій сорочці і високих чоботях. Бродити цілий день на повітрі, підбираючи блискучі шматочки металу, не ходити до школи і не повторювати того, що зробили інші — оце життя! Натрапити коли-небудь на самородок — такий, що сам і не піднімеш, за який можна купити цілий караван з кіньми… Золотошукач сказав, що недавно тут хтось натрапив на такий самородок. За таке життя можна що завгодно віддати! Цей чоловік з грубими рисами і зарозумілою посмішкою став для Кларенса живою ланкою, що зв'язувала його з «Тисяча і однією ніччю», втіленням Аладіна і Сіндбада-мореходця.

Через два