Степовий найда - Френсіс Брет Гарт

дні караван був уже в Стоктоні. Єдиний костюмчик Кларенса, який довгий час тримався завдяки латкам, уже давно подерся. В форті Рідж військовий кравець пошив йому з солдатського сукна дитячий костюм, який привертав до себе увагу своєю незвичайністю. А тому було вирішено придбати все необхідне в місцевій крамниці готового одягу. Але марна надія! На його зріст в крамниці нічого не знайшлося, і лише з великими труднощами на старому казенному складі вдалося підібрати матроську форму та горохового кольору куртку з мідними ґудзиками. До всього цього містер Пейтон додав невелику суму грошей на дорожні витрати і листа до родича Кларенса. Поштова карета мала вирушити опівдні. Лишалося тільки попрощатися з супутниками по каравану.

Сюзі вже два дні прощалася з Кларенсом, не обійшлося без сліз. Сюзі виявила навіть готовність їхати разом з ним. Але, коли вони прибули до Стоктона, під впливом нових вражень, а також невеличкого подарунка Кларенса (перший збиток для його маленького капіталу), хвилювання Сюзі трохи уляглося, її заспокоїла обіцянка, що вони розлучаються ненадовго.

І все ж таки, коли клуночок з нехитрими пожитками хлопчика був покладений під лавку в поштовій кареті, його охопило нестримне бажання ще хоч один раз глянути на Сюзі, і він щодуху помчав до каравану. Задихавшись, він зніяковіло появився перед фургоном місіс Пейтон.

— Що це значить? Ти ще й досі не поїхав? — різко вигукнула вона. — Хочеш спізнитися?

Ще хвилину тому Кларенс, який почував себе таким самотнім, міг би відповісти: «Так, хочу». Але тепер, коли хлопчик побачив, яке роздратування викликала його поява, вражений жорстокістю місіс Пейтон, він затремтів і не міг вимовити жодного слова. Він боявся глянути на Сюзі. Але з глибини фургона донісся її голосок:

— Кларенс, дивись, а то й справді карета поїде без тебе!

І вона теж! Кров гарячою хвилею ударила йому в обличчя.

— Я… шукаю Джіма, пані, — рішуче промовив Кларенс.

Обличчя місіс Пейтон презирливо скривилося. З почуттям зловтішного задоволення хлопець повернувся і побіг до карети. І тут, на превелике здивування, він справді побачив Джіма, про якого і не думав.

Джім похмуро спостерігав, як пакували багаж, потім з таким сумним виглядом подав руку Кларенсові, що пасажири могли подумати, ніби він проводжав брата-злочинця до в'язниці. Глянувши крадькома крізь пасма скуйовдженого волосся на інших пасажирів, він хмуро потиснув Кларенсові руку і промовив пошепки, але так, щоб його хриплий голос чули всі:

— Якщо почуєш, що тут щось трапилося, ти здогадаєшся, в чім річ. Мені з ними не по дорозі. Скажи хлопцям з Провалля Мертвяка, щоб чекали на мене з дня на день.

Кларенс і не збирався до Провалля Мертвяка, про яке не мав ані найменшого уявлення, та й Джім, як він догадувався, знав про нього не більше. І все ж таки, коли пасажири почали підозріливо поглядати на скромного сіроокого хлопця, який їхав до такого страшного місця, йому приємно стало думати, що він вступає в життя за таких винятково захоплюючих, хоч і вигаданих обставин.

А коли застояні баскі коні помчали карету, швидкий рух, яскраве сонце, думка про те, що перед ним — нове, вільне і незалежне життя — все це цілком заволоділо його свідомістю.

Трохи згодом його думки відірвалися від захоплюючих картин майбутнього, і він з дитячою цікавістю почав оглядати пасажирів. Він сидів на передній лавці між двома мовчазними пасажирами, один з яких був, певно, фермер, а другий — у чорному вбранні —якийсь чиновник. Нарешті його увагу привернула смуглява з темним волоссям жінка в чорному плащі, без капелюшка, яка сиділа на задній лавці. Вона жваво відповідала на жарти своїх сусідів і двох джентльменів, що сиділи попереду. Кларенсові видно було лише її чорні очі, які зрідка якось здивовано зупинялися на ньому — певно, жінка помітила щире захоплення хлопця. Особливо приємним здався йому її мелодійний голос, в якому почувався чужий акцент. Ніколи ще Кларенс не чув такого приємного голосу, йому вже здавалося, що навіть голос місіс Пейтон, — о, яка зрадлива ти, юність! — поступався перед ним.

Раптом фермер, поблажливо скинувши оком на його гороховий жакет і мідні ґудзики, весело спитав:

— Видно, недавно з плавання, синку?

— Ні, сер, я перетнув усю прерію, — відповів Кларенс, запинаючись.

— Значить, на тобі форма «шхуни прерії»?

Пасажири засміялися, і хлопець зніяковів. Помітивши це, жартівник люб'язно пояснив, що «шхуна прерії» на місцевому жаргоні означає переселенський фургон.

— В Стоктоні я не міг роздобути ніякої іншої одежі, — пояснив Кларенс, не відриваючи погляду від чорних очей на задній лавці. — Люди, мабуть, забули, що в Каліфорнію можуть приїхати діти.

Щирість, з якою Кларенс промовив ці слова, видно, зворушила присутніх, темноволоса жінка шепнула щось своїм супутникам на середній лавці і вони, обернувшись, з цікавістю поглянули на хлопця. Кларенс почервонів і замовк. В цей час карета уповільнила рух — вони піднімалися на гору. Обабіч дороги стояли високі віргінські тополі, з яких подекуди звисали виноградні лози з красивим, яскравочервоним листям.

— Ну й гарні ж, — сказала леді. — От би в зачіску встромити…

Один з кавалерів хотів дістати гілочку через вікно, але це йому не вдалося. У Кларенса промайнула блискуча думка. І коли карета знову піднімалася на гору, кін, за прикладом одного з пасажирів, зіскочив на землю і пішов пішки.

На вершині гори він наздогнав карету. Хлопець розчервонівся, важко дихав, зате в його подряпаних руках була яскравочервона гілочка. Він простяг її одному з пасажирів, чемно сказавши: «Будь ласка, передайте леді».

Кларенс помітив, що на обличчях його сусідів промайнула ледве помітна посмішка. Леді вдячно кивнула Кларенсові