Степовий найда - Френсіс Брет Гарт

А от люди в каравані здавалися «справжніми», ніби давні знайомі, і значно ближчими, ніж ті, що загинули. От, приміром, містер Пейтон. Діти вже знали, що він хазяїн каравану і такий багатий, що міг би й не їхати в Каліфорнію, коли б йому цього не забажалося; він збирався купити багато землі, якщо йому там сподобається.

Крім того, він ще й юрист і займається політикою (в розумінні Сюзі це означало «поліцією»). На прикордонному посту його називали «сквайр» і «суддя», говорили, що він знає всіх на ім'я, і може заарештувати, кого захоче.

Місіс Пейтон була кволого здоров'я, недавно хворіла, і лікар велів їй провести на свіжому повітрі шість місяців і ніколи не повертатися в місто. Вона збирається прийняти Сюзі за дочку, як тільки містер Пейтон домовиться з родичами дівчинки і дістане потрібні папери.

Гаррі, як виявилося, — брат місіс Пейтон, інакше — містер Генрі Бенхем, був партнером містера Пейтона. А головного розвідника звали Гус Джілдерслів, або «Біла ворона». Всім була відома його спритність і хоробрість, адже це завдяки йому караван уникнув нападу індійців. Крім того, в каравані ще були Біль-погонич і Джім з Техаса — вакеро[4], який в майстерності верхової їзди не знав собі рівних.

Такими вимальовувалися постаті супутників в свідомості дітей. Всі вони здавалися дітям поважними особами, чудесними людьми. Чи то був звичайний прояв дитячої цікавості, чи, може, на це наштовхнула свідомість того, що тебе не розуміють — важко сказати, але Кларенс особливо захоплювався двома особами, які виявляли до нього найменше прихильності — місіс Пейтон та її братом Гаррі. Боюсь, що, як це часто трапляється з дітьми, а інколи і з дорослими, він менше цінив незмінну привітність містера Пейтона, ніж рідкі прояви уваги з боку Гаррі чи поблажливу ввічливість його сестри. Інколи Кларенс задумувався над цим, і йому ставало нестерпно боляче.

В цей час Кларенс захопився ще одним чоловіком, становище якого в каравані було надто незначним, щоб згадувати його в числі перелічених вище. Він нічим не відрізнявся від інших погоничів — ні зростом, ні поведінкою, ні зовнішністю, і спочатку Кларенс зовсім не звертав на нього уваги. Але виявилося, що цьому хлопцеві тільки шістнадцять років, що він «безнадійний» і його батьки, які живуть в Сен-Джо, упросили містера Пейтона взяти його з собою, щоб вирвати з нездорового середовища і допомогти вийти на вірну путь.

Всього цього Кларенс спочатку не знав, і не тому, що той не був одвертай з Кларенсом, навпаки: він розповів йому згодом, ніби в Сен-Луї забив трьох чоловіків і двох в Сен-Джо і що поліція розшукує його. Було ясно, що передчасне захоплення горілкою, цигарками, жуванням тютюну та грою в карти доповнювалося у цього юнака ще й незвичайним нахилом до перебільшення. Його так і звали «Джім Гукер-Брехун». Всі ці якості Джіма Гукера здавалися Кларенсові загадкою, що викликала то захоплення, то сумнів, але завжди була чимсь незвичайним. Голос у Джіма був хрипкий, обличчя — кругле, і, коли він переставав удавати з себе «безнадійно зіпсованого», воно ставало добродушним.

Минуло лише кілька днів після того, як загинув караван Сілзбі, діти ще не встигли отямитись після нещастя, а Джім уже вразив палку уяву Кларенса. Сидячи верхи на індійському поні, і наполовину сповзаючи з сідла, худорлявий Джім раптом шалено помчав по дорозі, петляючи сюди й туди, став кружляти з туго натягнутим повіддям навколо фургона, в якому сидів Кларенс, хизуючись тим, що тримається в сідлі лише завдяки своїй незвичайній силі й спритності. Кінь, мов несамовитий, носився навколо фургона, а безпорадний верхівець то звисав униз, майже торкаючись землі, то знову ціною надлюдського зусилля (так здавалося Кларенсові) випростувався в сідлі. Кларенс сидів і схвильовано стежив за ним, розкривши рота, а дехто з погоничів посміювався. Раптом з вікна фургона пролунав спокійний голос містера Пейтона:

— Годі, Джім!

Оскаженілий кінь і верхівець одразу ж зникли. А згодом здивований Кларенс знову побачив безстрашного юнака: він спокійно тюпав по курному шляху в кінці каравану на тому самому баскому скакуні, який тепер нічим не відрізнявся від звичайнісінького упряжного коня.

Пізніше Кларенс запитав Джіма, що все це означало.

— Справа в тому, — похмуро відповів Джім, — що ніхто з цих людей не розуміє, що це за кінь. А якщо хто-небудь і знає, то не сміє про це сказати. Не зовсім зручно говорити про те, що у судді є коник мексіканської породи, який, перш ніж потрапити до нього, відправив на той світ двох верхівців і неминуче уб'є ще одного, поки ми доберемось до місця. За тиждень до того, як ми вас зустріли, він наче сказився. Він поніс мене і я, зачепившись однією ногою за стремено, головою вниз, волочився миль зо дві; я лише рукою захищався від каміння. Ох і дісталося ж мені!

— Чому ж ти не випустив стремено? — запитав Кларенс, затамувавши подих.

— О, ти звичайно так і зробив би, — зневажливо промовив Джім, — але в мене не така вдача. Він волочив мене, поки не став спускатися з крутої гори, тут він, так би мовити, опинився нижче мене, одне зусилля — і я знову в сідлі.

І хоч цій розповіді допомагали й жести — Джім переконливо розмахував руками і ногами, описуючи в повітрі параболу стрибка — Кларенсові важко було зрозуміти таку складну операцію, і він несміливо торкнувся тих подробиць, які здавалися йому трохи яснішими.

— Кінь злякався, чи що, містер Гукер?

— Почув індійців, — сказав Джім і зневажливо випустив з куточка рота струмінь тютюнового соку (ефектне досягнення його власного винаходу). — Це, певно, були