Лабіринт - Кейт Мосс

— Хто тут?

Її долоні стали вогкими від страху. Цівочка поту стекла вниз попереком. Шелаг зробила над собою зусилля, щоб розплющити очі, але все ще нічого не бачила. Дівчина панікувала, крутила головою, кліпала очима, намагалася повернути собі здатність бачити, поки не зрозуміла, що в неї на обличчі капюшон. Він тхнув землею і пліснявою.

Чи вона ще досі у тій стайні? Шелаг пам’ятала голку, несподівану та раптову ін’єкцію. Це, мабуть, був той самий чоловік, що приносив їй їжу. Чи прийде хтось урятувати її? Невже ні?

— Хто тут? — спитала вона пошепки. Ніхто не відповів, хоча Шелаг відчувала поруч чиюсь присутність. Повітря було сповнене запаху кремів після гоління та сигарет. — Чого ви хочете?

Двері відчинилися. Почулися кроки. Шелаг одразу відчула, що щось змінилось. Інстинкт самозбереження дався взнаки, і якусь мить вона намагалася звільнитись. Але мотузка затягувалася тільки щільніше, ще дужче тиснучи на плечі і змушуючи їх ще сильніше боліти.

Двері зачинилися з грізним, важким стуком.

Шелаг застигла на місці. На якусь мить у кімнаті запала тиша, потім вона відчула, що хтось наближається до неї. Шелаг втиснулась у спинку стільця. Прибулець зупинився якраз навпроти неї. Усе її тіло заклякло, неначе їй під шкіру встромили тисячі невидимих дротиків. Мовби звір, що кружляє навколо своєї здобичі, чоловік кілька разів обійшов стілець, де сиділа Шелаг, а потім важко опустив руки на плечі своїй жертві.

— Хто ви? Будь ласка, зніміть принаймні цю пов’язку.

— Нам треба ще трохи поговорити, докторе О’Доннел.

Цей голос вона вже знала; холодний та різкий, він пронизував її, наче гострий ніж. Вона знала, що це був саме той чоловік, якого вона чекала і якого боялася.

Раптом він шарпонув стілець назад.

Шелаг скрикнула, безпорадно падаючи горілиць. Однак дівчина так і не упала на землю. Чоловік утримав її за кілька дюймів над підлогою. Вона тепер лежала майже горизонтально. Зі зв’язаними позаду руками та ногами, завислими в повітрі.

— Ви не в тому становищі, щоб ставити питання, докторе О’Доннел.

Здавалося, він тримав її у такому незручному положенні кілька годин. Потім, без попередження, так само рвучко поставив стілець на місце. Голова Шелаг щосили схилилася вперед. Вона знову втратила відчуття простору, неначе дитина у грі в піжмурки.

— На кого ви працюєте, О’Доннел?

— Я не можу дихати, — прошепотіла у відповідь Шелаг.

Проте й цього разу чоловік проігнорував її. Вона чула, як незнайомець постукує пальцями, а потім ще звук стільця поставленого навпроти. Він сів і притягнув її до себе так, що його коліна торкалися її стегон.

— Повернімося назад у полудень понеділка. Чому ви дозволили своїй подрузі піти самій на те місце розкопок?

— Еліс не має до цього жодного стосунку! — закричала Шелаг. — Я не давала їй дозволу, вона пішла туди з власної ініціативи. Я навіть не знала про це. То просто помилка. Еліс анічогісінько не тямить у цьому.

— Тоді розкажіть мені, що ви знаєте, Шелаг. — Її ім’я злетіло з його вуст, мов погроза.

— Я більше нічого не відаю, — знову крикнула дівчина. — Клянуся, я вже розповіла вам усе, що знала, у понеділок.

Неочікуваний ляпас у праву щоку аж відкинув голову Шелаг назад. Дівчина відчула у роті присмак крові, що капала з її язика та горла.

— Ваша подруга забрала каблучку? — запитав чоловік так само спокійно.

— Ні-ні, клянуся, вона її не брала.

Тепер чоловік стис її сильніше.

— Тоді хто? Ви? Ви були наодинці зі скелетами досить довго, мені так сказала доктор Таннер.

— Навіщо мені це робити? Каблучка нічого не варта для мене.

— Чому ви так упевнені, що доктор Таннер не брала каблучки?

— Вона б просто не вчинила цього, — знову скрикнула Шелаг. — Туди заходило багато людей. Будь-хто міг узяти ту каблучку. Доктор Брейлінґ, поліція...

Шелаг раптом замовкла.

— Якщо ви вже згадали про поліцію, — промовив незнайомець, і Шелаг затамувала подих, — то будь-хто з офіцерів міг узяти каблучку. Ів Бйо, наприклад.

Шелаг заклякла, вона відчувала його розмірене й неспішне дихання. Він усе знав.

— Каблучки там не було.

Чоловік важко зітхнув.

— Бйо дав вам каблучку? Щоб