Лабіринт - Кейт Мосс

Авто Еліс стояло достоту там, де вона його й залишила. Усе ще пригинаючись, дівчина попрямувала до своєї машини довгими рядами припаркованих авт. Коли Еліс сіла на переднє сидіння, її руки трусилися. Вона все ще боялася, що чоловіки от-от з’являться перед нею. Еліс досі чула в голові їхні крики. Опинившись у машині, Еліс одразу ж зачинила дверцята і поставила ключ у замок запалювання.

Її очі пильно оглядали усе навколо, руки на кермі аж побіліли. Еліс зачекала, поки від’їде туристичний трейлер і охоронець підійме шлагбаум. Вона натисла на газ і вилетіла з майданчика просто на вихід. Охоронець зойкнув і відскочив убік, та Еліс не звернула на це уваги.

Вона їхала геть від цього місця.

Одрік Беяр стояв на залізничній платформі Фуа разом із Жанною, чекаючи на потяг до Андорри.

— Десять хвилин, — промовила Жанна. — Ще не пізно. Ти можеш передумати й поїхати зі мною.

Одрік посміхнувся у відповідь на її наполегливість.

— Ти ж знаєш, я не можу.

Утім, Жанна відмахнулася від його слів.

— Ти присвятив їхній історії тридцять років, Одріку. Історії Алаїс, її сестри, батька, чоловіка — ти провів життя серед них, — її голос став тихішим. — А як щодо нормального життя?

— Їхнє життя є моїм життям, Жанно, — відповів їй друг з ноткою гордості. — Слова — це єдина наша зброя проти неправди в історії. Якщо ми не зможемо довести правду, тоді ті, кого ми любимо, помруть двічі, — Одрік зупинився. — Я не заспокоюся, доки не дізнаюсь, як усе завершилося.

— Після восьми сотень років? Правда має бути захована надто глибоко, — засумнівалася Жанна, — може, не варто ворушити історію? Деякі таємниці краще не відкривати.

Зараз Беяр дивився на гори.

— Я шкодую про те, що приніс печаль у твоє життя, ти ж знаєш.

— Я не це мала на увазі, Одріку.

— Але виявити правду та довести її, — вів далі Одрік, оскільки подруга мовчала, — це те, заради чого я живу, Жанно.

— Хіба?! А як щодо тих, проти кого ти борешся, Одріку? Чого шукають вони? Правди? Я сумніваюся.

— Ні, — відказав він зрештою, — не думаю, що вона є їхньою метою.

— Тоді що? — нетерпляче перепитала Жанна. — Я їду геть, як ти мені й радив. Тоді що може бути лихого, якщо ти зараз розкажеш мені все?

Утім, Беяр досі вагався.

Жанна наполягала.

— Чи правда, що Noublesso Véritable та Noublesso de los Seres є одним орденом, попри різні назви.

— Ні, — відповів Одрік, і його слова прозвучали суворіше, ніж він хотів. — Ні.

— Тоді що?

Одрік важко зітхнув.

— Noubtesso de los Seres називали тих, кого було призначено охороняти пергаменти Граалю. Вони виконували цю роль протягом тисячі років. Доки, нарешті, пергаменти не було роз’єднано, — Одрік зупинився, ретельно добираючи кожне слово. — А орден Noublesso Véritable створено лише сто п’ятдесят років тому, коли раніше загублена мова пергаментів почала знову ставати зрозумілою. Назва Véritable означає «справжні чи то реальні» охоронці; це була гарно продумана спроба відродити охоронців Трилогії.

— Отже, Noublesso de los Seres більше не існує?

Одрік похитав головою.

— Коли Трилогію було розділено, тоді відпала потреба в охоронцях.

Тепер спохмурніла Жанна.

— Невже вони не спробували возз’єднати Книги?

— Спершу так, — відзначив Беяр, — але не змогли. З часом стало ще більш нерозважливо продовжувати пошук, офіруючи останньою наявною Книгою заради двох інших. А оскільки вміння читати мову Книг усе одно втрачено, то таємниці не можна було розгадати. Тільки одна людина... — запнувся Беяр. Він відчував на собі погляд Жанни. — Єдина людина, що могла читати Книги цією мовою, вирішила не передавати нікому своє вміння.

— Що ж змінилося?

— Упродовж сотні років нічого не змінювалося. Потім 1798 року імператор Наполеон приплив до Єгипту, взявши із собою вчених і учнів, а також солдатів. Вони всі