Лабіринт - Кейт Мосс

Жінка видавалася дещо знайомою Еліс, хоча вона не могла достеменно пригадати.

— Я вас знаю? — запитала Еліс.

Гостя трохи вагалася.

— Я з офісу Деніеля Делаґарда, — нарешті швидко відповіла незнайомка. — Notaires[144].

Еліс ще раз придивилася. Вона не пам’ятала, чи бачила її в офісі вчора, але всередині було чимало людей.

— Мосьє Беяр чекає на вас біля склепу Жіро-Бйо.

— Справді? — недовірливо перепитала Еліс. — Тоді чому він не прийшов до мене сам?

— Мені час іти.

Вона повернулася до Еліс спиною і зникла, залишивши спантеличену дівчину дивитися їй услід. Еліс звернулася до чергової за стійкою реєстрації, але та лише знизала плечима.

Еліс поглянула на годинник. Вона вже збиралась їхати. Попереду на неї чекала тривала важка поїздка. Проте, з іншого боку, десять хвилин нічого не вирішать.

— A demain[145], — сказала Еліс до чергової, але та вже заглибилася у свою роботу.

Еліс залишила рюкзак у авті, й, дещо роздратована, поспішила через дорогу до цвинтаря.

Атмосфера навколо змінилася одразу, щойно Еліс пройшла крізь металеву браму. Метушня ранкового пробудження поступилася місцем спокою.

Праворуч від Еліс розташовувалася низька цегляна побудова. Знадвору на гачках висіли чорні та зелені пластикові бідони. Еліс заглянула всередину через вікно і побачила, що на спинці стільця висить старий піджак, а на столі лежить розгорнута газета, неначе її хтось щойно покинув.

Вона повільно пішла уздовж головної алеї, почуваючись на грані нервового зриву. Атмосфера була гнітючою. Сірі кам’яні надгробки, білі порцелянові камеї та чорні гранітні написи, що вказували дати народження і смерті, вільні місця, уже заздалегідь придбані місцевими жителями à perpêtuité[146], для себе і своїх близьких.

Фото тих, хто помер молодим, висіли поряд зі світлинами старих людей. Біля підніжжя багатьох могил лежали квіти, деякі справжні, вже зів’ялі, інші ж виготовлені з шовку, пластмаси чи порцеляни.

Дотримуючись указівок, даних Карен Флері, Еліс досить легко знайшла склеп Жіро-Бйо. Це був великий похмурий склеп у самому кінці алеї, зверху на нього дивився кам’яний ангел із широко розкритими руками та згорненими крилами.

Еліс роззирнулася. Беяра не було й сліду.

Вона провела рукою по поверхні склепу. Тут спочивала більша частина родини Жанни Жіро, про яку дівчина не знала нічого, хіба що вона була об’єднавчою ланкою між Одріком Беяром та Ґрейс. Тільки тепер, вдивляючись у вирізьблений список імен, Еліс насправді усвідомила, як це незвичайно, що тут знайшлося місце і для її тітки.

Шум в одному із бокових проходів привернув увагу Еліс. Вона озирнулася, сподіваючись побачити літнього чоловіка з фотографій.

— Докторе Таннер?

Перед нею стояло двоє чоловіків, обидва вдягнені в літні легкі костюми, обидва чорноволосі й у сонцезахисних окулярах.

— Так.

Нижчий чоловік показав Еліс свою бляху.

— Поліція, — промовив він. — Маємо до вас кілька запитань.

В Еліс звело низ живота.

— Стосовно чого?

— Це не забере багато часу, пані.

— Я б хотіла побачити ваші ідентифікаційні картки.

Тоді чоловік поліз до внутрішньої нагрудної кишені й показав їй картку. Еліс не мала жодного уявлення, чи була та картка справжньою чи ні. Одначе пістолет у кобурі під піджаком виглядав досить реально. Її пульс почав шалено битися.

Вона вдала, ніби читає картку, а тим часом краєм ока розглядала цвинтар. Утім, поблизу нікого не було. Алеї й переходи видавалися зовсім порожніми.

— До чого це? — знову запитала Еліс, намагаючись говорити спокійно.

— Чи не могли б ви пройти з нами?

«Вони не можуть нічого заподіяти мені серед білого дня», — заспокоювала себе дівчина.

Нарешті Еліс зрозуміла, хоча й запізно, чому жінка, що вранці приходила до неї, була їй знайома. Вона скидалася на чоловіка, якого вона так несподівано і недовго бачила вчора у своїй кімнаті. Це той чоловік!