Лабіринт - Кейт Мосс

Жінка оглянула групу й продовжила розповідь:

— Ці двері, серед іншого, спричинили численні міфи та легенди щодо собору. Незвичайним є те, що імена зодчих, що побудували Шартрський собор, залишились невідомими. Складається таке враження, ніби їх зумисно не записали, тож імена будівників просто забули. Проте, маю сказати вам, люди по-різному тлумачать брак імен. Найбільш загальноприйнятою версією є така: собор, мовляв, збудували нащадки бідних рицарів храму Соломона, себто тамплієрів, як закодовану Книгу із каменю, величезну крутиголовку, яку можуть розгадати тільки втаємничені. Чимало людей також вважають, що під зображенням лабіринту поховано останки Марії Магдалини, або ж навіть Святий Грааль.

— А хтось це перевіряв? — спитала Еліс, тієї самої миті пошкодувавши про свої слова, що злетіли з її язика. Недобрі очі, неначе прожектори, одразу втупилися в неї.

Екскурсовод підняла одну брову:

— Звичайно ж. І не раз. Утім, більшість із вас не буде здивована, коли я скажу, що там нічого не знайшли. Це ще один міф, — вона відсапнула, — зайдімо всередину!

Почуваючись приниженою, Еліс пішла за групою до західних дверей і стала в чергу, щоб увійти до собору. Туристи, огорнені виразним ароматом каменю й ладану, одразу стишували голоси. У бокових каплицях та поблизу головного входу миготіли поставлені людьми ряди свічок, що виблискували в сутінках.

Еліс обняла себе руками, захищаючись від видінь, які вона мала в Тулузі й Каркассоні. Впевнившись, що все гаразд, вона розслабилась і почала насолоджуватися краєвидами собору. Зі своїх досліджень Еліс знала, що собор Шартра має найкращу в світі колекцію вітражів, але не була готова до такої запаморочливої краси. Собор заполонив калейдоскоп різнокольорового мерехтливого світла, що зображував сцени з повсякдення та біблійного життя. Трояндове вікно і блакитне вікно Діви Марії, вікно Ноя, що відтворювало потоп і тварин, які парами заходили до Ковчега. Блукаючи собором, Еліс зацікавилась, як саме він виглядав, коли стіни були розмальовані фресками та встелені багатими гобеленами, східними тканинами й розшитими золотом шовковими хоругвами. Із погляду середньовічної людини, контраст між розкішним Божим храмом та світом поза ним мусив бути не просто відчутним, а величезним. Служити доказом, можливо, Господньої слави на землі.

— Нарешті, — промовила гід, — ми підійшли до одинадцятиколового наземного лабіринту. Він був виконаний 1200 року і є найбільшим у Європі. Центральна частина автентичного малюнка давно зникла, але решта — справжня. Для середньовічних християн лабіринт являв собою можливість духовного паломництва замість справжньої подорожі до Єрусалима. Звідси наземні лабіринти, на відміну від тих, що зображувалися на стінах соборів та церков, часто-густо були знані як chemin de Jèrusalem, себто «дорога, або шлях, до Єрусалима». Паломники йшли до його центра по колах, інколи багато разів, і це було символом збільшення розуміння чи близькості до Бога. Грішники, що каялися у своїх гріхах, проходили увесь свій шлях навколішки, інколи це забирало в них кілька днів.

Еліс стала пробиратися до виходу, її серце скажено калатало, вона щойно збагнула, який момент прогавила.

Це саме той момент.

Еліс глибоко вдихнула. Симетрію малюнку порушували ряди стільців з кожного боку від нефа, навпроти вівтаря для вечірнього співу. Попри це і попри свої знання про розшуки лабіринту, Еліс була ошелешена величчю малюнка. Лабіринт панував над усім собором.

Повільно, як і решта гурту, Еліс почала рухатися лабіринтом коло за колом — колами, що поступово зменшувалися, неначе у грі «Роби як я», аж доки не дісталася центра.

Утім, вона не відчула анічогісінько, — ні дрижаків на спині, ані прозріння чи переродження. Нічого. Нагнувшись, вона торкнулася землі. Каміння було гладеньким і холодним, але воно не говорило з нею.

Еліс криво посміхнулася сама до себе.

«А чого ти очікувала?» — промайнула уїдлива гадка.

Їй навіть не треба було діставати із сумки свої малюнки лабіринту з печери, щоб зрозуміти: тут їй робити нічого. Не переймаючись цим занадто, Еліс перепросила свою групу і вислизнула надвір.

Після нещадної південної спеки, прохолодне сонечко півночі видавалося дуже приємним, тому наступну годину Еліс шукала те місце, де перед камерою позували Ґрейс Таннер та Одрік Беяр.

Цього місця, здавалося, ніде не було, або ж його не позначено на мапі. Більшість вулиць називалися за тими ремеслами, що їх тут у старі часи розвинули годинникарі, кожум’яки, конюхи, палітурники. Це доводило значущість Шартра як осередку виготовлення паперу та палітурної справи у Франції дванадцятого — тринадцятого сторіч. Але не було жодної вулиці під назвою Труа Дегрес, себто Трьох Сходів.

Зрештою, Еліс повернулася туди ж, звідки починала, вона стояла передзахідним порталом собору. Еліс сіла під стінкою, спершись на огорожу. Одразу ж її погляд упав на ріг вулиці навпроти собору. Вона зірвалася з місця і прожогом побігла через дорогу. На стіні висіла табличка: RUE DE L’ÈTROIT DEGRÈ, DITE AUSSI RUE DES TROIS DEGRÈS (DES TROIS MARCHES)[149].