Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
«Ну й пика!» — з огидою подумав Григорій, дивлячись на свого співрозмовника.
— Ви не знаєте цієї історії? Втім, звідки вам знати? В загальних рисах вона полягає ось у чому. Уїнстон Черчілль, як вам відомо, був розумною людиною, ненавидів Радянську Росію і відразу зрозумів, що перемога революції в Росії — то загроза всьому капіталістичному світові. Тому, коли зароджувалася Радянська влада, він не розбазікував, як інші його співвітчизники, а почав діяти: організував інтервенцію, яка, до речі, не виправдала його надій, а лише знеславила її натхненників. Це тільки збільшило його ненависть до комунізму — завжди і повсюдно він підтримував перший-ліпший рух, здатний загальмувати поширення ворожих йому ідей. Одним з таких рухів став фашизм. Черчілль уважно і з симпатією стежив за становленням його в Італії. Коли 1927 року Черчілль приїхав до Флоренції, то заявив буквально таке: «Саме Італія дала нам засіб проти російської отрути. Будь я італійцем, я став би фашистом!» Красномовно, чи не так? З того часу між Черчіллем і Муссоліні зав’язалося зворушливе листування, що тривало, незважаючи на війну, аж до 1944 року. Листи Черчілля були цілком секретні і дуже відверті. Про що йшлося в них я, звичайно, не знаю, але певен: навіть часткове їх опублікування неминуче призвело б до краху політичної кар’єри колишнього прем’єра. Англійці б не подарували йому загравань з своїм запеклим ворогом у той час, коли кращі сини нації гинули на фронтах другої світової війни. Та й в очах всього світу він був би скомпрометований. Не дивно, Вайс, що зараз ціла зграя особистих детективів Черчілля нишпорить по всій Італії в пошуках цих листів. Але вони не знають, де шукати. А я знаю.
— Ви хочете продати листи англійцям? — Вайс удавано позіхнув.
— Навіщо англійцям? Хоча вони найбільше в цьому зацікавлені… Думбрайт, напевне, відвалить мені за них чималий куш.
Григорій спостерігав за Вайсом. Той з усіх сил намагався виказати цілковиту байдужість до розмови, але це йому не вдавалося.
«Поганенький з тебе актор», — подумав Григорій і недбало кинув:
— Ну, бог з ними, з листами. Давайте зіграємо ще одну партію. Розставляйте шахи, а я приготую ще коктейль.
Григорій зник за портьєрою. Вайс, як і раніш, сидів у кріслі, біля маленького столика. Та це вже був інший Вайс. Удавана байдужість зникла, довгі пальці вчепилися в бильця, обличчя стало злим і настороженим. Подавшись уперед, він напружено прислухався до звуків, що долинали з другої кімнати. Дзенькнули бокали. Запрацювала машинка для збивання коктейлів. Вайс швидко підвівся і, нечутно ступаючи, підійшов до письмового стола. Висунув шухляду. Перед ним лежала великомасштабна карта Італії, згорнута так, що на лицьовому аркуші знаходилась північна частина. Від згину до згину примхливими обрисами витягнулось озеро Комо. В нижньому лівому кутку, серед брунатних і зелених плям, впадав у вічі маленький хрестик і біля нього напис чорнилом. Назву якогось населеного пункту було підкреслено. Увіп’явшись очима ь карту, ледве розрізняючи надруковані дрібним шрифтом слова, Вайс прочитав підкреслене: «Вілла Донегана». Блискавкою промайнула думка: «Донегана». Та це ж вілла Кларетти Петаччі — коханки Муссоліні!»
Вайс поквапливо засунув шухляду, повернувся на своє місце біля маленького столика і сів у крісло. Поки він розглядав карту, силкуючись запам’ятати позначки, з-за портьєри на нього дивилися веселі очі Григорія.
Коли з’явився Гончаренко, несучи на таці два бокали з рожевим напоєм, гість сидів у тій самій позі, що й п’ять хвилин тому.
— Спробуйте цей коктейль! Певен, вам сподобається! — Григорій поставив тацю на столик.
Крижинки стукнулись об скло — Вайс узяв бокал. Від нього віяло прохолодою, і спітнілі від щойно пережитого хвилювання долоні приємно остигали на холодному вологому склі.
— Ви певні, що карта справжня? Не з тих вона фальшивок, де йдеться про закопані піратські скарби? — іронічно скривився Вайс. Йому хотілося почути, що карта справді не викликає, сумнівів. Мимохіть вій зиркнув на письмовий стіл, де в шухляді лежав згорнутий клапоть цупкого розфарбованого паперу, що обіцяє незалежність і багатство, потім втупився нетерплячим поглядом в обличчя Григорія.
— Цілком певний. Колись я визволив з великої скрути одну людину, коротше кажучи, врятував її від зашморгу. Бідолаха спіткнувся на нашій не такій уже гладенькій стезі й лише завдяки мені вибув з гри, а не пішов на побачення з праотцями. Тепер він старий, заможний, смертельно боїться спокуси встряти в якусь нову халепу. Від нього я й одержав цю карту, звичайно, не дурно… Та годі про це, краще зіграємо.
Друга партія досить скоро закінчилася перемогою Григорія, який грав у темпі навальної атаки, використовуючи найменшу неуважність партнера. А вона у того чимдалі зростала.
— Здаюся… Ваша взяла.
Поки Григорій наводив лад на маленькому столику, Вайс біля прочиненого вікна милувався вогнями вечірнього міста. Червоні, жовті, зелені, вони миготіли, бігли стрічкою, плавно окреслюючи то малюнок, то слова реклами, каскадами зривалися до неба і, розсипаючись тисячами бризок, відсували темряву вгору, подалі від будинків, вулиць і майданів. Іноді біг вогнів спинявся, вони на мить пригасали, немов набираючись сили, щоб потім знову рушити в фантастичний нескінченний танок.
«Вогні великого міста» — пригадав Вайс назву старого фільму. За цим океаном вогню йому вбачалося інше життя, веселе й безтурботне, з ресторанами і дансингами, з довгоногими красунями й послужливими швейцарами. Те життя, якого він завжди прагнув, а воно проходило повз нього, подражнивши своїм сліпучим блиском.
«І все це може стати доступним, моїм, варто тільки… Як це казав Фред? Журавель у небі?.. Ну, Вайс, вирішуй!»
Він скинув погляд на небо. Його глибока темінь теж була поцяткована ясними розсипами миготливих зірок. Кожна з них, здавалось, таємниче підморгувала Вайсу, ніби закликаючи: «Вирішуй! Наважуйся!»
Вайс опустив повіки й нечутно прошепотів:
«Допоможи мені, боже!»
Місто щойно
