Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Зараз ліворуч. Зупинитесь біля католицького коледжу, на вулиці…

— Так, так, синьйор, я знаю, — чомусь неприязно буркнув шофер. Свого часу він не раз підвозив у коледж людей у цивільному, і всі вони були такі ж мовчазні, як сьогоднішній пасажир. Зате платили щедро. Не важко зрозуміти, з яких причин. Рік-півтора тому навіть у газетах щось промайнуло про надмірну гостинність монсиньйора Орсіні, та й серед таксистів пішов поголос… Руки шофера дужче стиснули кермо. Заробити зайву сотню лір, звісно, приємно, але потрапив би такий жевжик йому десь у темному кутку… Дізнався б тоді, що таке справжня гостинність по-італійському!

Григорій так і не зрозумів, чому машина різко загальмувала біля коледжу, і водій похмуро глянув на нього, беручи гроші. Втім, роздумувати над цим він і не став, інше снувалося в голові.

За високою огорожею з вузькою брамою похитувалися верхівки дерев. Сам коледж, певно, був десь у глибині саду, бо звідси, з вулиці, не видно навіть даху будівлі. Ступивши до брами, Григорій пошукав очима кнопку електричного дзвоника і не знайшов. Мабуть, треба стукати — ця голова бронзового лева, старовинного литва, править за своєрідний молоток. Взявшись за кільце, вправлене в ніздрі лева, Григорій підняв його вгору, щоб вдарити, і не міг утриматися від посмішки: з розкритої пащі, мов ікла, вистромились дві білі кнопки. Отже, варт опустити щелепу й легенько потягнути за кільце… Данина старовині, поєднана з сучасними вигодами! А може, й пересторога всім тим, хто з’явиться сюди небажаним гостем?

Одноокий воротар у сутані мовчки вислухав пояснення відвідувача: монсиньйор Алоїз Орсіні попереджений про його прихід, — і мовчки кивнув головою, показуючи куди йти.

«Спочатку паща лева, потім Циклоп… Хто ж на мене чекатиме далі? Теж якесь страховисько?» — посміхнувся Григорій, прямуючи до головного входу в коледж.

Та монсиньйор Алоїз Орсіні аж ніяк не скидався на страховисько. Навпаки. Його гарне обличчя випромінювало лагідність, уста привітно всміхалися, чорні очі дивилися проникливо і спокійно, добре поставлений голос досвідченого промовця мінився багатством відтінків.

Після кількахвилинної розмови на загальні теми, жвавої і цілком світської, настоятель коледжу скрушно зітхнув:

— На жаль, від матерій високих нам доведеться повернутися до справ земних. Синьйор Джузеппе попередив мене про мету вашого приходу. Йдеться про зустріч з падре Антоніо?

— Так, монсиньйор, я маю до нього справу важливу і невідкладну.

— Цей дах свого часу став притулком для багатьох ваших співвітчизників, бо двері нашого дому завжди відкриті для всіх гнаних страдників. Нині, коли падре Антоніо ввірив нам свою долю цілком і беззастережно…

— Я розумію ваші побоювання, монсиньйор, і відразу хочу попередити: мої наміри дружні.

— Ви прибули з Іспанії, оскільки мені відомо, посідали в школі певну посаду… Не буде неймовірним припустити, що ви маєте якісь офіційні уповноваження. Чи не так?

— Не хочу від вас критися: маю. Але… але в даному разі я прийшов як особа приватна.

Перевівши погляд з обличчя Григорія на кінчики своїх стулених поверх стола пальців, настоятель коледжу з хвилину перебирав ними, про щось розмірковуючи.

— Де гарантія, що інтереси цієї приватної особи не суперечитимуть заповідям любові та милосердя, які сповідує свята католицька церква? — нарешті запитав монсиньйор Алоїз, знову звівши очі на Григорія.

— Я просив би вас бути присутнім під час моєї розмови з падре. З неї ви дізнаєтесь, що йдеться про велику суму грошей, які падре хоче передати на потребу церкві. Я можу йому в цьому допомогти в подяку за опікування над близькою мені людиною.

— Гаразд! — Монсиньйор Алоїз підвівся, тримаючи в руці невеличкий срібний дзвоник.

— Попросіть падре Антоніо негайно спуститися сюди! — наказав настоятель коледжу худому, зсутуленому монаху, що нечутно, мов привид, з’явився в дверях і так само нечутно, низько вклонившись, зник.

— У мене до вас є ще одне прохання, монсиньйор… — Григорій урвав мову, ніби зважуючи слова. — Не знаю, чи слід мені, чи можу я… Бачте, становище, в яке я сам себе поставив… І можливі наслідки…

— Можете бути цілком відвертим, сину мій!

— Відвертість… я прагну її всім серцем. Але коли в душі таке сум’яття, коли сам не знаєш, чи правильно вчинив, знехтувавши обов’язками службовими в ім’я обов’язків перед совістю… Коротше: мені доручено повернути падре Антоніо, звісно з грошима, які він вважає власністю церкви, назад до Іспанії, а я намагаюсь врятувати його від неминучого покарання. Якщо про мою пересторогу хтось дізнається…

— Ви хочете приховати вашу зустріч з падре Антоніо?

— Так, монсиньйор! Про нього, можливо, питатимуть.

— Осквернити свої уста брехнею?.. Чи розумієте ви, чого вимагаєте від мене?

— Є таємниця сповіді. Вважайте, що я перед вами висповідався… І є недоторканість притулку для всіх гнаних і страдників, як ви самі сказали… До того ж падре Антоніо не вчинив злочину. Залишивши кесарю кесареве, він забрав лише те, що належить богові.

В очах Алоїза Орсіні спалахнули насмішкуваті іскорки:

— Отже, ви теж дбаєте про справи небесні?

— Про земні. Все залежить від того, як на це глянути: якщо порятунок бідолашної жінки з хворим дитям вважати за акт милосердя… Ви, певно, чули від падре історію Агнеси Менендос і її доньки?

— Так, але чув і інше: ви хочете відвернути її серце від єдиної втіхи, яку вона мала, від віри