Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Тепер, без сторонніх свідків, можна було з усіх боків обміркувати сказане Батісто.

— Ну, то що, хлопці? — Брови Ернесто поповзли високо вгору і застигли на зібганому в зморшки чолі двома знаками запитання.

— А те, що нас не спитали, куди запроторити, і не питатимуть надалі. Наказано — виконуй! — П’єтро позіхнув, потягнувся так, що хруснуло в суглобах, і ліг на канапу, звісивши через валик довгі ноги. — А втім, я не заперечую. Місцевість курортна, обов’язки не такі вже складні…

— «Наказано — виконуй!» — перекривив його Ернесто. — Дурень! Я про інше. А що, коли нам самим понишпорити на віллі Петаччі? Не може бути, щоб Кларетта із своїм братиком Марчелло чогось надійно не приховали. Вони ж гребли гроші лопатами! А всякі коштовності? Не така вона була дурна, щоб сподіватись на довічну любов дуче. От і треба…

— Так, так, продовжуй, чого ж ти замовк? — Очі Паоло звузились, у глибині їх спалахнули лихі іскорки. — Ну?

— Яка муха тебе вкусила? Я ще нічого не сказав, тільки висловив припущення… Нарешті, я дбаю не лише про себе!

— А ти подбай, саме про свою персону подбай! Бо може так статися, що й кісток не збереш… Думаєш, ти один розумник, а всі інші дурні? Та на віллі тій кожен камінець обмацаний і обнюханий!

— Якого ж дідька тоді її стерегти?

— Ти від народження дурень чи прикидаєшся? Півгодини торочив нам Батісто, вбивав, наче кілок у голову, а ти, виходить, тільки очима лупав… П’єтро, поясни йому, бо в мене терпець короткий, відразу руки сверблять, тільки почну науку вбивати.

— Любчику, послухай і запам’ятай: Кларетта до кінця була з дуче, їх разом розстріляли, разом виставили на глум на Міланській площі. Якою вона була за життя, нас не обходить. Її звеличила смерть. Вона навічно і прилюдно поставила Кларетту поруч з дуче.

— Хай так, але при чому тут вілла? Якого біса її охороняти?

— Ти не здогадуєшся?

— Уяви собі, ні. Надто хитромудро, як на мене.

— Отже, пам’ять про дуче для тебе ніщо? Хай толочать землю, де він ступав, ноги туристів, хай кожен, кому не ліньки, лізе брудними черевиками в його інтимне життя, хай розтягнуть по камінчику притулок, де він любив спочивати… Тобі це байдуже?

— Демагогія. Гучні слова. Віллу стережуть не тому. Батісто вам заморочив голову казочкою для немовлят, Тут криється інше. Запам’ятаєте моє слово. І дурні ми будемо…

— Прикуси язика, поки тобі його не вкоротили, — скипів П’єтро. — Нам дали конкретне завдання, і ми це завдання мусимо виконати. А всякі домисли — не нашого розуму справа.

— Якби я не знав цього Батісто, мов облупленого…

— Батісто, Батісто… Невже ти вважаєш, що будь-яку управу вирішує він? — втрутився Паоло. — Попихач, як і ми, тільки рангом вищий. За ним стоять інші. І раджу тобі: припини ці розмови.

— Овва, командир знайшовся! — огризнувся Ернесто, та, побачивши, як обличчя Паоло наливається кров’ю, враз знітився. — Я по-дружньому, а ти…

— Годі, хлопці! Зчепилися, мов півні. — П’єтро підвівся з канапи. — Краще доп’ємо, що лишилося, і зіграємо в карти.

Всі сіли за стіл. Такі різні на вдачу і зовні і водночас дуже подібні виразом облич, де поєднувались зарозумілість і настороженість, жорстокість і боягузлива невпевненість.

Наелектризовані ще зрання несподіваною перспективою звільнення з камери попереднього ув'язнення, вони уявляли свій вихід на волю зовсім інакше. Кожен мріяв про світ власних інтересів і уподобань. Тому заява Батісто, що вони мусять залишити Рим, прикро вразила всіх. І вони злостилися, присікувалися один до одного, нервували.

Прихід посланця Батісто поклав край черговій суперечці, а передані через нього гроші й зовсім вгамували пристрасті. Залишивши на столі порожні пляшки, недогризки сиру, повні недокурків попільнички, Паоло, Ернесто і П’єтро натягнули капелюхи і обережно почали спускатися сходами. Тут було прохолодно і порожньо. Всі троє полегшено зітхнули. На жінку, з якою вони зіткнулися біля вхідних дверей, ніхто не звернув уваги. Можливо, тому, що вона якось несміливо відсторонилася. Знайома покора забитої життям істоти перед представниками могутньої статі, перед молодістю і силою. Не їм же поступатися дорогою! Не озирнувшись, вони вийшли на вулицю і сіли в авто. Машина відразу рушила.

— Ну от, все вийшло гаразд! — весело вигукнув Паоло. — Тепер жени!

Він не сказав би так, коли б глянув у заднє віконце: жінка, повз яку вони так безтурботно пройшли, не піднялася сходами вгору до своєї квартири, вона стояла на тротуарі й пильно дивилася вслід машині.

Одного з трьох пасажирів вона впізнала, хоч і не повірила своїм очам.

«Не може цього бути… Він же заарештований… я помилилася…» — переконувала себе Лідія, дивлячись на спорожнілу вулицю. А перед очима поставала огидна сцена, свідками якої стали вони з Куртом невдовзі після того, як переїхали я цей дім: п’яний Паоло, що, помилившись поверхом, вломився до них у двері, марна спроба Курта випхати його з квартири, сльози і вереск Джованни, яка прибігла, зачувши гармидер, голови сусідів з горішнього поверху над прольотом сходів…

Ні, помилитись вона не могла — це був Паоло, а двоє, що йшли слідом за ним…

Від думки про те, хто були ці двоє, у Лідії перехопило подих.