Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Вірна Смерть підніс кухоль до губ, сьорбнув кілька ковтків і нічого не відповів. Тим часом новій компанії подали пиво, і хоча напій був справді смачним, вони, спробувавши, почали плюватися і вилили на підлогу вміст кухлів. Їхній ватажок, який перед тим кричав на мене і Вірну Смерть, тримаючи в руках ще повний кухоль, вигукнув:

— Стійте! Не на підлогу! Ось там сидять двоє, їм до смаку ці помиї! Пийте на здоров’я, панове!

З цими словами він вихлюпнув на нас уміст свого кухля.

Вірна Смерть мовчки витер рукавом забризкане обличчя, а я не стримався. Капелюх, комір, спина куртки — все було залите пивом. Майже весь уміст кухля потрапив на мене. Я повернувся до хама і чітко вимовив:

— Сер, я би вас застеріг від того, щоб повторювати свою витівку. Жартуйте з вашими друзями, а нам дайте спокій!

— Що ви кажете?! І що ж станеться, якщо мені спаде на думку знову пожартувати?

— Побачите.

— Ой, як мені хочеться побачити! Господарю, ще пива!

Його товариші реготали і схвально загули, задоволені поведінкою свого ватажка, і вже передчували повторення «жарту».

— Заради Бога, сер, не зачіпайте цих розбійників, — застерігав мене Вірна Смерть.

— Ви боїтеся? — запитав я.

— Анітрохи. Але вони мають погану звичку відразу хапатися за зброю. А проти кулі ніяка відвага не допоможе. І не забувайте — у них собаки.

Пси лежали на підлозі, прив’язані до ніжок столів. Я пересів на інший стілець, боком до негідників, щоб тримати їх у полі зору і перешкодити облити мене.

— Та ви тільки подивіться! — закричав ватажок. — Він збирається захищатися! Але я нацькую на нього Плутона, якщо він зробить хоча б найменший рух. І нехай потім не нарікає — я сам навчив мого пса полювати на людей.

Він відв’язав собаку від ніжки стола і тримав її на короткому повідку біля ноги. Господар ще не приніс їм пива, у нас був час кинути на стіл гроші і піти, але навряд чи бандити дозволили б нам вислизнути. Крім того, в мені закипіла огида і презирство: такі сміливці з породи «семеро на одного не боїмося» завжди в глибині душі страшенно полохливі.

Я запхнув руку в кишеню і зняв револьвер із запобіжника. Я знав, що в рукопашній сутичці легко розправився б з ними, але не був упевнений, що встою проти псів. Щоправда, колись я мав діло з собаками, яких нацьковували на людей, і знав, як вони поводяться, але впоратися з кількома такими псами одночасно було неможливо.

Повернувся господар із повними кухлями, поставив їх на стіл і звернувся до невгамовних бандитів із благанням у голосі:

— Джентльмени, я радий, що ви відвідали мій заклад, але я прошу дати спокій обом цим людям. Вони такі ж мої гості, як і ви.

— Ох, ти ж, негіднику! — закричав на нього один з бандитів. — Ти надумав учити нас? Ну постривай, ми швидко остудимо твій запал.

І господаря облили одночасно з двох чи трьох кухлів, тож він вирішив, що найрозумніше буде сховатися за шинквáсом.

— А тепер твоя черга, нахабо! — крикнув мені мій супротивник. — Зараз ти дістанеш усе, що тобі належить!

Утримуючи собаку лівою рукою, він правою хлюпнув на мене кухоль. Я чекав цього, схопився зі стільця і відскочив убік, тож встиг ухилитися. Зціпивши кулаки, я вже хотів кинутися на бандита, щоб покарати його, але він випередив мене.

— Плутоне, фас! — різко крикнув він, відпускаючи пса.

На щастя, я встиг притиснутися до стіни. Величезна тварина одним стрибком подолала зо п’ять кроків, вишкірені зуби цілилися мені в горло. Однак я ухилився, і пес носом врізався в кам’яну стіну. Удар був настільки сильний, що оглушений Плутон розтягнувся на підлозі. Я блискавично схопив його за задні лапи, розмахнувся і розтрощив його череп об кам’яну кладку стіни.

Пролунав страшний рев. Решта псів захлиналася від гавкоту і волочила за собою на повідках столи. Люди чортихалися, обсипали мене прокльонами і погрозами. Власник убитого собаки набирався духу напасти на мене. І серед цього виття пролунав спокійний голос — Вірна Смерть піднявся з місця і вже навів на бандитів два револьвери.

— Зупиніться! Охолоньте, хлопці, відпочиньте. Один порух або спроба дістати зброю — і я стріляю. Ви трохи недооцінили нас. Мене звати Вірна Смерть, ви, напевно, про мене чули, а юнак — мій друг, і він теж не боягуз. Сідайте і спокійно пийте своє пиво. Руку з кишені, швидко, стріляю! — застеріг Вірна Смерть одного з колишніх наглядачів за рабами, який раптом вирішив запхати руку в кишеню. Тим часом я теж вихопив револьвер, і тепер у нашому розпорядженні було вісімнадцять пострілів. Ми поклали б на місці кожного, хто спробував би схопитися за зброю.

Старий вестмен миттю перевтілився. Його зігнута дугою фігура випросталася, очі заблищали, а на обличчі з’явився рішучий вираз, відчувалося, що тепер він не терпітиме жодних образ. Було цікаво спостерігати, якими скромними і непомітними стали люди, ще мить тому такі агресивні. Збентежені таким поворотом подій, бандити принишкли і посідали за стіл, бурмочучи щось собі під ніс. Навіть господар убитої мною собаки не посмів підійти до мертвої тварини через страх наблизитися до мене.

Баффало Білл Коді з легендарним вождем сіу Биком-Що-Сидить, переможцем генерала Кастера. Монреаль, 1885 рік. Фото Вільяма Нотмана з колекції Музею Нью-Йорка.

Ми все ще стояли, виставивши поперед себе револьвери, коли відчинилися двері і на порозі з’явився новий відвідувач.

Це був індіанець. Вбраний у мисливську куртку з білої замші, прикрашену червоною індіанською вишивкою, і штани з такої ж замші з френзлями зі скальпів убитих ворогів на швах. На