Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Охоче вірю. Мені здається, що ви належите до тих людей, які ніяк не можуть знайти те, що шукають, зате плутаються під ногами там, де не слід. Напевно, ви зголодніли і не відмовитеся перекусити й випити. Ходімо, причалимо до столика в якій-небудь кнайпі та вип’ємо доброго пива. Як не дивно, навіть у цій дірі достатньо цього німецького напою. Де ви зупинилися?

— «У дядечка Сема».

— Чудово! І я поставив свій вігвам там само.

— У кімнаті на другому поверсі? Там, де лежить кінська збруя і рушниця?

— Так. Скажу вам, що я не здатен розлучитися зі збруєю — так вона мені подобається. Коня всюди можна знайти, а от стерпне сідло трапляється не так часто. Ходімо, сер. Я оце вийшов із кнайпи, в якій ще залишилося свіже холодне пиво. У червневу спеку це справжня благодать. Я готовий осушити ще кілька кухлів.

Він привів мене в невеличкий заклад, де продавалося дороге пляшкове пиво; ми були єдиними відвідувачами. Я запропонував йому сигару, але Вірна Смерть відмовився, дістав з кишені плитку жувального тютюну, відрізав чималий шматок, якого вистачило б на кілька матросів, запхав у рот, прилаштував за щокою і сказав:

— Ось тепер я готовий вислухати все. Яким вітром вас занесло в Матаґорду слідом за мною? Невже попутним?

— Ні, швидше зустрічним.

— Значить, ви не збиралися їхати сюди?

— Я хотів потрапити в Кінтану, але туди не йшло ні одне судно, і я сподівався, що звідси швидше доберуся до мети. На жаль, і тут доведеться чекати два дні.

— Змиріться, сер, наберіться терпіння, чекайте і ставтеся спокійно до того, що вам не щастить.

— Добре ж ви мене втішили! І чекаєте за це подяки?

— Ну, можна й без подяки, — розсміявся Вірна Смерть. — Поради я роздаю задурно. Втім, мені теж не щастить, як і вам: я застряг тут через власну повільність. Мені треба було дістатися до Остіна[30], а потім далі, вниз за течією до Ріо-Ґранде-дель-Норте[31]. Зараз сприятлива пора року для такої подорожі. Пройшли дощі, а це означає, що в Колорадо вода піднялася, і будь-яка плоскодонка довезе вас до Остіна. Протягом цілого року у цій річці дуже мало води. Тож варто пропустити момент, як вода спаде, а потім туди вже не доберешся.

— Кажуть, що судноплавство тут дуже ускладнене.

— Тут немає мілин або порогів, судноплавству заважають завали з затонулих дерев. Течія нагромадила їх греблею приблизно за вісім миль звідси, через це річка розділяється на кілька рукавів. Вище фарватер вільний аж до Остіна, і навіть далі. Це місце краще обійти пішки і за ним сісти на пароплав. Я так і збирався вчинити, але аж надто мені сподобалося тутешнє пиво. Я насолоджувався ним цілий день і досидівся до того, що, коли прийшов до причалу, пароплав уже відійшов. Мені довелося тягнути сідло назад у місто, і тепер я чекаю на наступне судно, яке відпливає завтра вранці.

— Отже, ми товариші в нещасті. Тіште себе тим, чим утішали мене: просто не щастить.

— Нічого страшного. Я нікого не вистежую, і мені абсолютно байдуже, прибуду я в Остін сьогодні, завтра чи через тиждень. Але мене страшенно розлютило те, що один йолоп посміявся з мене. Він випередив мене і свистів із палуби, коли я, як осел, мусив стояти на березі, обіймаючи сідло. Якщо я коли-небудь його зустріну, то відлуплю сильніше, ніж перед тим.

— Ви побилися з кимось, сер?

— Побився? Вірна Смерть ніколи не б’ється. Однак на «Дельфіні» — а я приплив сюди на цьому кориті — був негідник, який раз у раз посміювався з моєї зовнішності і гидко посміхався, коли зустрічався зі мною. Я запитав його, що йому так не подобається, і він відповів, що мій скелет. Я врізав йому так, що він звалився на зад. Потім підвівся, почав розмахувати руками, схопився за револьвер, але втрутився капітан і наказав йому вгамуватися: старий шкіпер став на мій бік і сказав, що той дістав по заслузі. Саме тому цей негідник реготав, не тямлячи себе з радості, коли я запізнився на пароплав. А от його супутника мені шкода. Мені здалося, що це був справжній джентльмен, хоча з вигляду був сумний, похмурий, якийсь нетутешній.

Почувши таке, я став дослухатися уважніше.

— Нетутешній? А ви випадково не чули, як його звати?

— Чув, звичайно. Капітан звертався до нього «містер Олерт».

У мене було таке відчуття, ніби мене вдарили по голові палицею.

— Он як. А чи знаєте ім’я його товариша?

— Якщо пам’ять мене не зраджує, його звали Клінтон.

— Та невже? — вигукнув я, від хвилювання схопившись зі стільця. — Значить, ви пливли з ними на одному кораблі?

Вірна Смерть здивовано втупився на мене.

— Що з вами, сер? Яка муха вас вкусила? Вас цікавлять ці люди?

— І навіть дуже! Саме їх я й шукаю!

На його обличчі з’явилася доброзичлива посмішка.

— Нарешті ви зізналися, — сказав він, — що розшукуєте саме цих двох. Ви дійсно ґрінгорн. Ви самі зробили все, щоб випустити з рук удачу.

— Як так?

— А ось так! Ви не довірилися мені в Новому Орлеані.

— Але я не міг вчинити інакше, — виправдовувався я.

— Людина має право сама вибирати шлях, що веде її до мети. Якби ви тоді відкрилися мені, вони обидва вже були б у ваших руках. Я б відразу впізнав їх і повідомив вам, де вони ховаються.