Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Ви це знаєте напевне?

— Звичайно. Містер Олерт дуже поспішав, до від’їзду залишалося так мало часу, що вони ледве встигли зібратися. Їм допомагав мій швейцар, який відпровадив містера Олерта і його секретаря на пароплав, поговорив із матросами й дізнався, що «Дельфін» прямує тільки до Кінтани, запливаючи у Ґалвестон[23]. Вони справді попливли на «Дельфіні», бо мій швейцар чекав на набережній, поки судно не відійшло від причалу.

— А секретар і наречена містера Олерта були з ним?

— Звичайно. Хоча мій швейцар і не бачив молодої леді, бо вона відразу ж пішла до себе в каюту, щоб уникнути чужих поглядів. Він і не питав про неї, мої слуги привчені поводитися тактовно і делікатно. Само собою зрозуміло, Вільям не кинув напризволяще свою наречену. Якоюсь мірою я навіть рада, що їх переслідувач відвідає мене, тому що це буде чудова сцена. Спочатку я спробую пом’якшити його серце і схилити на бік закоханих, а якщо це не вдається, то в очі випалю йому різкі слова і поведу розмову в такому зневажливому тоні, що він згорить на місці від сорому.

Добра жінка і справді розхвилювалася, вона занадто перейнялася цією історією. Вона встала зі стільця, стиснула маленькі, пухкі кулачки, простягнула руки до дверей і надривно вимовила:

— Прийди ж, о, посланцю пекла! Я знищу тебе одним поглядом і розірву на шматки словами презирства!

Я дізнався все, що хотів, і тепер міг би піти. Хтось інший, мабуть, саме так і вчинив би, залишивши жінку в омані. Але я вирішив відкритися їй, щоб вона в майбутньому не плутала шахраїв із порядними людьми. І хоча своєю відвертістю я міг нашкодити собі, все ж таки сказав:

— Думаю, у вас не буде нагоди покарати негідника поглядами і словами.

— Чому?

— Бо він поведе розмову зовсім не так, як ви очікуєте. І вам не вдасться скерувати його помилковим слідом на північний захід, бо він поїде просто в Кінтану, щоб зловити там Вільяма Олерта і його секретаря.

— Але він не знає їхнього місця перебування!

— Помиляєтеся, ви ж самі йому все розповіли.

— Я? Це неможливо. Я б відразу його впізнала. Коли це сталося?

— Щойно.

— Сер, я вас не розумію! — здивовано вигукнула вона.

— Я допоможу вам зрозуміти. Ви дозволите у вашій присутності дещо змінити мою зовнішність?

Не чекаючи на дозвіл, я зняв накладну бороду й окуляри. Перелякана дама відсахнулася від мене.

— Боже мій! — вигукнула вона. — Ви не редактор, ви і є той самий німець! Ви підло обдурили мене!

— Я змушений був зробити це, бо знав, що вас обдурили перед тим. Любов до мулатки — суцільна брехня. Шахрай скористався вашою довірливістю і посміявся з вас. Клінтон зовсім не секретар Вільяма Олерта. Його справжнє ім’я — Ґібсон, він небезпечний шахрай, якого конче треба зловити.

Вона впала на стілець, як підкошена, і вигукнула:

— Ні, ні! Це неправда! Такий милий і чарівний чоловік не може бути шахраєм. Я вам не вірю.

— Ви обов’язково повірите, якщо вислухаєте мене. Дозвольте розповісти все детально, можливо, мені вдасться вас переконати.

Коли я розповів їй усю історію та передісторію, доброзичливість господині до «такого милого, привітного і вишуканого пана» змінилася на бурхливе обурення. Вона переконалася, що її дуже нахабно обвели круг пальця, і тепер дала зрозуміти, що більше не ображається на мене за те, що я теж обманув її.

— Якби ви цього не зробили, — хвалила вона мене, — ви ніколи б не довідались правди й пішли б на північ, у Небраску або Дакоту. А Ґібсона-Клінтона, чи як там його ще звати, треба як слід покарати за його темні справи. Сподіваюся, ви негайно вирушите навздогін, і я прошу написати мені з Кінтани, чи вам вдалося його схопити. А коли транспортуватимете його до Нью-Йорка, обов’язково привезіть його до мене, щоб я могла висловити йому просто в очі, як я його зневажаю.

— Боюся, що зробити це буде непросто. У Техасі тяжко відшукати людину, ще важче схопити і доправити її до Нью-Йорка. Я буду щасливий, якщо мені вдасться вирвати Вільяма Олерта з рук негідника і врятувати хоча б частину грошей, які він дорогою познімав з рахунків у банках. Але зараз я був би щасливий, якби ви перестали вважати німців варварами, які не вміють кохати. Мені було боляче чути таке від вас про моїх співвітчизників.

У відповідь вона попросила вибачення, запевнила, що помилялася і тепер більше так не думатиме. Ми розійшлися друзями. Поліціянтам, які чекали мене біля входу в пансіон, я заявив, що успішно залагодив справу, дав їм хороші чайові і пішов собі геть.

Тепер слід було щонайшвидше потрапити в Кінтану, і я кинувся дізнаватися про пароплави, які туди відпливають, але мені катастрофічно не щастило. Правда, одне судно їхало в Тампіко, але не заходячи в інші порти. Усі інші кораблі від’їздили в потрібному напрямку аж через кілька днів. Після довгих розпитувань я все ж знайшов швидкохідний кліпер[24], який мав везти вантаж у