"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

— Вилазь! А то повернеться — тут шукатиме, — сказав Гриша і силоміць виштовхнув Олега з-за стосу.

Не глянувши у двір, не поцікавившись, чи там міліціонер, чи ні, хлоп'ята вискочили за ворота і, не чуючи під собою ніг, помчали вулицею.

Вони зупинилися тільки в під'їзді Гришиного будинку. На носі й щоці в асистента красувалися великі садна: він обідрав обличчя об поліна. Новенькі сині штани дресирувальника були в смолі, до них поприлипали дрібні трісочки та лусочки соснової кори.

— Оце-то вскочили! — спроквола мовив він, коли відхекався. — Дурень я, що тебе послухався.

— Дурень, що мотузок випустив, — буркнув Гриша і сів на сходинку, спершись підборіддям на кулаки й надувши губи.

Олег підійшов до Гриші і схилився над ним:

— Ти знаєш, що тепер буде? Гадаєш, усе так облишать? На представника влади собак нацьковувати!

— І нічого не буде. Скажемо, що ненавмисне: показати хотіли, — пробурчав Гриша.

— «Показати хотіли»! — перекривив Олег. — А хто тобі повірить, що показати хотіли? Як ти доведеш, що хотіли показати?

Гриша похмуро замовк. На душі у нього було тоскно.

— А ти ще й спецодяг загубив, — допікав йому далі Олег. — Мені він не потрібен, але знаєш, що тепер буде? Нас можуть знайти по тій спецівці.

— Як іще знайти? — сумно спитав Гриша.

— А дуже навіть просто: приведуть шукача, дадуть йому понюхати спецодяг, і він за запахом знайде і мене і тебе, бо й ти ж надівав його.

Гриша геть засумував. Він підвівся, заклав руки за спину і, вчепившись пальцями в лікті, пройшовся площадкою. За хвилину він зупинився перед Олегом:

— Слухай-но! Давай так: якщо тебе впіймають, ти не кажи, де я живу, скажи, що не знаєш. А якщо мене впіймають, то я не казатиму, гаразд?

— Гаразд. — Помовчавши трохи, Олег зітхнув. — Бувай! Пішов. Тут ще уроки треба готувати…

Виткнувши голову з дверей, він подивився праворуч, подивився ліворуч і підтюпцем затрюхав вулицею, раз у раз оглядаючись… Гриша поплентався на другий поверх, у свою квартиру.

Бабуся, яка відчинила йому двері, відразу помітила садна на його обличчі:

— Ач, обідрався! Де це ти ухитрився?

— Так просто… — буркнув Гриша й пішов у кімнату.

До вечора він тинявся по квартирі без діла, часто підходив до дверей, із острахом прислухаючись до кроків на сходах, чекаючи, що ось-ось пролунає дзвоник і на порозі стане міліціонер з вівчаркою.

А надворі, мов на зло, був чудовий вересневий день. На вулиці, під вікнами у Гриші, точився напружений матч між командою хлоп'ят з Гришиного будинку, в якій він завжди грав воротарем, та футболістами сусіднього двору.

— Грипі! Іди! Програємо без тебе! — кричали до нього хлоп'ята, коли він виглядав у вікно.

— Не хочеться, — понуро відповідав Гриша і відходив у глиб кімнати.

Настав вечір. Прийшли тато й мама. Сіли вечеряти. Дивлячись собі в тарілку, Гриша жував котлету так повільно, так неохоче, що мама занепокоїлася:

— Гришенько, чого це ти сумний такий?

— Так.

Потягнувшись через стіл, мама помацала долонею Гришиного лоба:

— Завжди такий апетит у дитини, а тут ледь жує.

— Схоже, з хлопцями щось не поділив. Бачиш, носа йому подряпали, — сказав татко. — Так я кажу, Григорію Івановичу?

Гриша нічого не відповів. Він мовчав до кінця вечері і тільки, коли пили чай, звернувся до батька:

— Татку, от у нас один хлопчик нацькував собаку на міліціонера, і він його укусив. Що йому буде, цьому хлопчикові, якщо його впіймають?

— Як це — що буде? Батьків оштрафують, у школу сповістять… За таке хуліганство по голівці не погладять.

— Це, мабуть, сьогоднішній нацькував, — зауважила бабуся.

— Який це «сьогоднішній»? — перепитав татко.

— Та приходив тут до Гриші один. На вигляд акуратний такий, а з ним собака… ну такий огидний — просто гидко дивитися.

Наступного дня була неділя. Уся родина зібралася йти обідати до Гришиної тітки, яка відзначала день свого народження.

Гриша хотів був сказати, що нездужає, і зостатися дома, але потім уявив собі, як він нудитиметься в квартирі сам-самісінький, тим часом як можна було б сидіти серед веселих тітчиних гостей, їсти всілякі смачні речі й слухати радіолу…

Гриша наважився піти. Мов на зло, татко, мама й бабуся надумались автобусом не їхати, а прогулятися пішки. Кожний міліціонер здавався Гриші тим самим лейтенантом, і він не йшов вулицею, а весь час маневрував. Ледь забачивши поперед себе чоловіка в міліцейській формі, Гриша одразу відставав од батьків і йшов за ними, майже уткнувшись обличчям у таткову спину.

Виявивши міліціонера позаду, Гриша забігав наперед і йшов так близько від батьків, що вони наступали йому на п'яти.

— Слухай, друже, та йди ти, як люди ходять, чого ти крутишся мов заведений! — не витримав батько.

Цієї миті кроків за п'ятнадцять від Гриші з якоїсь крамниці вийшов міліціонер і рушив прямо до нього. Гриша не встиг розгледіти його обличчя, не помітив, які на ньому погони. Він тут же шмигнув у найближчий під'їзд і вибіг на площадку другого поверху. Хвилин зо дві вся родина Уточкіних стояла перед під'їздом, марно гукаючи:

— Григорію! Ану, годі тобі дурня клеї ги! Що, маленький, чи що?

— Гришо, пустуватимеш, — додому повернешся, чуєш?…

Не менш обачно йшов Гриша наступного ранку до школи. Біля шкільного під'їзду він зустрів Олега. На ньому замість синіх штанів були тепер сірі, замість жовтої теніски була біла сорочка. На голові в Олега сидів солом'яний кримський бриль з величезними крисами, що робив його схожим на гриб.

— Ну як? — спитав Гриша, привітавшись з Олегом.

— Поки що нічого. Я костюма змінив для маскування.