"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

Олег перестав усміхатися і теж подивився на громадянку. Коли вона пройшла мимо, він присів поруч з Пальмою і, простягнувши руку в напрямі жінки, тихенько скомандував:

— Пальмо, фас!

Тієї ж миті пролунало дзвінке гавкання, і мотузок смикнув Олега за руку.

— Пальмо, фе! — Олег з торжеством звернувся до Гриші: — Ну що, га? Ну що, бачив?

Тільки тепер Гриша повірив у силу дресирування. Тримаючи під пахвою свій кошлатий спецодяг, він присів навпочіпки перед Пальмою і став розглядати її.

— Це яка порода? Дворняжка?

— У тім і річ, що звичайна дворняжка!

— Якби вівчарка, то вона ще краще кидалася б, — зауважив Гриша.

— А я, ти гадаєш, для чого її дресирую? Я вивчу її, піду в розплідник, де службових собак розводять, покажу, як я вмію дресирувати, і мені дадуть на виховання щеня-вівчарку.

Гриша підвівся. Він усе ще дивився на Пальму.

— Напевно дадуть? — спитав він.

— Не зовсім напевно, а просто я так думаю.

— А у нас у місті є… оті самі… де вівчарок розводять?

— Розплідники? Звичайно, є. При ДТСААФі є, при Управлінні міліції є… Я в ДТСААФ піду. От тільки відпрацюю з нею драбину, бар'єр та витримку і піду показувати.

— А що таке драбина, бар'єр та витримка?

— Драбина — це щоб вона вміла підніматися й спускатися по приставній драбині. Бар'єр — це щоб вона вміла стрибати через паркани, а витримка — це так: я, приміром, скомандую їй сидіти, а потім піду куди-небудь, хоч і на півгодини, і вона не зрушить з місця доти, поки я не повернуся.

Досі Гриша мало був знайомий із службовим собаківництвом. Він чув, що є собаки-шукачі, разів зо два він бачив у кіно надзвичайно розумних вівчарок, які чинили подвиги разом з прикордонниками. Але завжди йому здавалося, що виховання таких собак доступне тільки особливим фахівцям.

І от тепер він побачив, що не фахівець, а простий школяр примушує не вівчарку, а що не є паршивеньку дворняжку по команді ходити поряд, по команді сідати, по команді кидатися на перехожих.

На вигляд флегматичний, похмурий, Гриша був хлопець запальний, схильний захоплюватись. Він уявляв собі, як іде поряд з величезною вівчаркою, від якої всі шарахаються вбоки, як він приходить з нею до школи і як на очах у зачудованих хлопців цей лютий, ікластий звір по одному його, Гришиному, слову перелазить через паркан, піднімається по приставній драбині на горище сарая і спокійно, не сходячи з місця, сидить у дворі, поки Гриша вчиться в класі.

— Волошин, а де ти вивчився… отеє… дресирувати?

— Дуже просто. Купив собі в крамниці книжку, «Службове собаківництво» називається, по ній і навчився.

— Я собі теж таку куплю. От із собаками погано. Я б міг сяку-таку дворняжку спіймати, тільки ж бабуся прожене.

Хлопці довго розмовляли, стоячи на краю тротуару. Олег показав Гриші усі штуки, які вміла виробляти Пальма. Гриша так захопився цим, що тільки раз оглянувся, почувши неподалік неквапливі, чіткі кроки. Протилежним тротуаром йшов міліціонер — високий, стрункий, підібраний, з лейтенантськими погонами. Заклавши великі пальці рук за пояс, він поглядав на хлопців, які вовтузилися із кумедним собакою, і всміхався. Олег теж помітив міліціонера.

— Дивиться, — тихо сказав він.

Улещені увагою лейтенанта, хлоп'ята знов оглянулися на нього і теж усміхнулися. Той злегка їм підморгнув. І раптом Гриша пригадав, що, за словами Олега, в управлінні міліції теж є розплідник. Він тихенько штовхнув Олега в бік і прошепотів:

— Покажи йому! Покажи йому, як вона кидається!

— Незручно!

— Ну, чого там незручно! Адже жартома. Покажи! Олег мить завагався, потім присів, показав рукою в напрямі міліціонера і голосно, щоб той почув, крикнув:

— Пальмо, фас! Фас!

Пальма рвонулася, висмикнула мотузку із руки Олега і з лютим гавканням помчала до міліціонера.

— Тікай! — ту ж мить вигукнув Гриша.

Що було далі з Пальмою, хлопці не бачили. Кинувши ватянку на тротуар, Гриша майнув у найближчі ворота, Олег метнувся за ним.

Хлопці навіть не розгледіли двора, в який вони забігли, вони помітили тільки, що біля паркана, праворуч від воріт, височить великий стіс дров, а між стосом і парканом є щілина завширшки сантиметрів з тридцять, коли не менше. Обидва, ніби змовившись, повернули праворуч, утиснулися в що щілину й завмерли.

За якусь мить до них долинули розмірені кроки, потім стукіт пальців у шибку. Все це чулося зовсім близько, майже біля самого стосу. Минула ще мить. Клацнув засув, скрипнули двері.

Жіночий голос трохи стривожено спитав:

— Вам кого?

— Це ваші діти хуліганять, собак на перехожих нацьковують?

— Ді-іти? — протягла жінка. — У нас у всьому будинку жодної дитини немає.

— Жодної дитини немає, а я бачив, як двоє сюди побігли… Бачите, що вона мені заподіяла? Бачите?

— Прошу, заходьте й подивіться, коли не вірите. Двір у нас прохідний. Он хвіртка! Певно, туди й побігли.

Ще трохи помовчали.

— Ну, винуватий… — пробурмотів, нарешті, лейтенант.

— Прошу, — сухо відповіла жінка.

Хряснули двері. Кроки міліціонера почали віддалятися в бік, протилежний од воріт, і незабаром зовсім стихли.

Увесь цей час хлопчики простояли нерухомо, не дихаючи, затиснуті між цегляним муром і стосом.

— Вилазь, — прошепотів Гриша.

— Тихше ти, дурню! — просичав Олег і вчепився пальцями в Гришину руку трохи вище од ліктя.