"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник
— Н-ну… Багатьох членів учкому не вистачає… Одні хворі, інші — на змаганні. Я гадаю, що ми й учотирьох зможемо обговорити питання про поведінку оцього… типа.
Голова встав на весь свій довжелезний зріст і спрямував блискучі скельця окулярів на Дмитрика:
— Рожков! Відповідай на запитання. Був такий факт? У середині цього року, коли Бєлєнька вперше прийшла до нашої школи, ти умочив її косу в чорнильницю.
Дмитрик сидів, похнюпивши голову, тримаючись руками за краї стільця.
— Був, — відповів він тихо.
— Далі! Під час зимових канікул, зустрівши Бслєньку на вулиці, ти вдарив її сніжкою в око. Так це чи ні?
— Так…
— Гаразд. Тепер скажи мені, Рожков: ти живу мишу до школи приносив?
Дмитрик мовчав. Муха сіла йому на коліно. Він машинально впіймав її і став розглядати.
— Рожков! Я тебе запитую!
— Приносив, — прошепотів Дмитрик, відриваючи у мухи лапу.
— А в буфеті, під час сніданку, ти сунув цю мишу Бслєнькій за пазуху?
Дмитрик мовчав. Зоя постукала олівцем об стіл:
— Рожков! Ти не в себе дома! Кинь муху і відповідай!
— За комір, а не за пазуху, — сказав Дмитрик і хмуро зиркнув на неї з-під чубчика.
— Добре, — вів далі голова. — Ми тебе, здається, попереджали, що отаке цькування новеньких у радянській школі неприпустиме, що коли ти не кинеш своїх витівок, то тобі це так не минеться. І от, замість того, щоб виправитися, ти вчора підставив Бєлєнькій ніжку. Вона впала й розбила собі лоба. Так, якщо я не помиляюся?
Дмитрик сидів, відкопиливши губи. Він важко дихав і часто шморгав носом. Нюся підвелася з-за стола. Стоячи струнко, вона проговорила тихим, тремтячим голосом:
— І ще позавчора він у мене гумкою стрельнув… Замалим кров із вуха не пішла…
Вона знову сіла й завмерла з нерухомим обличчям. Женя теж сів, відхилився на спинку стільця і витягнув довгі ноги:
— Н-ну… Я гадаю, що тут справа проста. Висловлюйте свої думки, і край.
Учкомівці мовчали. Мовчали «підсудний» і «потерпіла». За вікном, на дротах повітряної мережі, вмостилися дві ластівки. Вони, перебираючи лапками, боком рухалися по дроту і витягували шиї, заглядаючи у вікно.
— Вигнати! — сказав басом Грицина.
Зоя підняла вказівного пальця:
— Ні, товариші! Не просто вигнати. Ми, звичайно, можемо порушити клопотання, щоб його перевели до іншої школи, але, товариші, тут зовсім інша річ. Усі ми тут старшокласники, і у нас не буває випадків, щоб хлопчаки лупцювали дівчаток. А в молодших класах, товариші, це масове лихо. Хлопчаки…
— Хлопчики, — озвався басом Грицина.
— Хлопчики дивляться на дівчаток, як на істот нижчих, усіляко їх пригноблюють. І я вважаю, що це не що інше, як пережиток тих часів, коли на жінку дивились, як на рабиню, товариші…
— Загнула! — сказав Грицина.
— … І по-моєму, товариші, ми повинні організувати над Рожковим товариський суд, ми повинні зробити так, щоб про цей випадок дізнались усі в школі, ми повинні, товариші, витравити ці феодальні звички з нашого колективу.
Вона замовкла. «Феодал» Дмитрик кусав нижню губу. Нюся зиркала на нього.
— Так, — сказав голова. — Грицина — за виключення. Зоя — за товариський суд. Смирнова! Твоя думка?
Знехотя, — вона все ще гризла носовичок, — Оля промовила:
— Якби всіх за це виключали, то тебе давно б у школі не було. Як ти мене в шостому класі мучив!
Голова розлютився. Темний чуб знову затріпотів над окулярами:
— Ось що, Смирнова: ми, здається, говоримо про Рожкова… Зрозуміло тобі? По-моєму, справа ясна. Рожкова попереджували не раз, що такого хуліганства школа не потерпить і що таке хуліганство…
— Яке там хуліганство! — пролунав раптом спокійний тоненький голосок. — Ніякого тут хуліганства немає.
Всі обернулися. Читальня була мовби перегороджена голубуватим скісним промінням сонця, і за цим промінням, у віддаленому кутку, сиділа білява дівчинка років тринадцяти. Навалившись на стіл, закинувши червону краватку за плече, вона писала заголовок до стінгазети.
— Як? Що ти сказала? — перепитав Женя.
— Ніякого тут хуліганства немає.
— Так. А що ж це, по-твоєму?
Не підводячи голови, дівчинка відповіла спокійно:
— Просто сохне він. Ото й усе.
— Що? — підвів голову Грицина.
— Сохне він за нею, кажу. Ну, подобається вона йому.
Голова підвівся, зняв окуляри і поклав їх на стіл. З нього злетіла вся офіційність:
— Стривай… Що ти дурниці мелеш! А навіщо ж тоді б'є?
— Ну, всі так роблять. Он коли за мною Антошкін сохнув, я вся у синцях ходила, та й то нікому не скаржилася.
— Чортзна-що!.. Оце-то штуковина! — пробурмотів Женя і, заклавши руки за спину, заходив по читальні.
Дмитрик схопився весь червоний. Маленькі сірі оченята бігали з боку в бік.
— Нічого я за нею не сохну! — закричав він люто.
Нюся Бєлєнька сиділа, опустивши вії, така сама червона, як і Дмитрик.
— Бреше вона! Нічого я за нею не сохну! — повторив Дмитрик ще несамовитіше.
Голова зупинився над ним:
— Ану лиш… Ось що: вийдіть-но на хвилинку.
Дмитрик вибіг з кімнати. За ним, дрібочучи тонкими ніжками, вийшла Нюся. Женя знову сів за столика.
— Чортзна-що!.. Оце так задача! — Він повернувся до дівчинки. — Слухай-но!.. Як тебе!.. Ти певна, що він саме… теє… сохне?
— Угу, — сказала дівчинка. — Весь клас знає.
