Лабіринт - Кейт Мосс

— Où est-il?[139]

Це був тренований, холодний і владний голос прибульця з півночі. Запала тиша. Смолоскип підняли вище, викриваючи місце, де в тіні стояв Симеон, блимаючи від раптового світла.

— Приведіть його до мене.

Симеон ледве мав час упізнати головного організатора засідки, бо його вже схопили за руки і кинули навколінці перед французом.

Симеон повільно звів очі на чоловіка. Той мав жорстоке худе обличчя та невиразні сірі очі. Його туніка та штани були гарні, пошиті в північному стилі, хоча вони не виказували ознак його статусу чи посади.

— Де вона? — прогримів чоловік.

— Не розумію про що ви, — відповів Симеон єврейською мовою.

Він не сподівався удару. Симеон почув, як хруснуло ребро, його ноги підломилися, і він впав горілиць. Хтось грубо схопив його під пахви та знову поставив навколішки.

— Я знаю, хто ти, юдею, — сказав суворий чоловік, — немає жодного сенсу гратися зі мною у цю гру. Я запитую тебе ще раз. Де Книга?

Симеон знову підвів голову, але не сказав нічого.

Цього разу вояк ударив Симеона в обличчя. Біль різко вибухнув у його голові, рот розтулився, а зуби клацнули. На язикові й у горлі Симеон відчув присмак власної крові, змішаної зі слиною.

— Я переслідував тебе як тварину, юдею, — озвався чоловік, — увесь час, від Шартра до Без’єра, а звідти сюди. Я вистежував тебе як звіра. Ти забрав у мене велику частину мого життя. Мій терпець уривається, — чоловік підійшов ближче, так що Симеон бачив ненависть у його сірих, мертвих очах. — Ще раз: де Книга? Ти віддав її Пелетьє? Cest ça?[140]

У Симоновій голові промайнули одразу дві думки. По-перше, що він не годен урятувати себе. І, по-друге, він мав захистити своїх друзів. У нього все ще була перевага. Його очі були заплющені, а кров капала з кутика рота.

— Я маю право знати ім’я свого кривдника, — промовив Симеон, ледве ворушачи розбитими губами. — І помолюся за тебе.

Очі вояка звузилися.

— Не помилися, ти таки розкажеш мені, де подів Книгу.

Симеон замотав головою.

Симеона поставили на ноги. З нього зірвали одяг і кинули долілиць на воза, один чоловік тримав його за ноги, інший за руки, оголивши йому спину. Симеон чув, яку повітрі просвистіла шкіряна нагайка. Потім пряжка досягла його голого тіла, яке здригнулося від різкого болю.

— Де Книга?

Симеон міцно заплющив очі, коли нагайка знову просвистіла у повітрі.

— Вона вже в Каркассоні? Чи все ще при тобі, юдею?! — Чоловік кричав, шмагаючи Симеона знову і знову. — Ти скажеш мені! Ти! Або вони!

Із ран на Симеоновій спині текла кров. Він почав молитись, як велів йому батьківський звичай, давні святі слова зривалися з його вуст і линули в темряву, відвертаючи його розум від болю.

— Оù — est — le — livre?[141] — наполягав викрадач, за кожним словом хльоскаючи Симеона нагайкою.

Це було останнє, що пам’ятав Симеон, перш аніж темрява накотилася на нього і поглинула його свідомість.

Із Требаза авангард хрестоносців дістався Каркассони напередодні дня Святого Назера. Вартові на Тур Пінт запалили вогні. Дзвони почали бити на сполох.

До вечора першого серпня французький табір на протилежному боці річки так розрісся, що міг би своїми розмірами позмагатися з містом. Він складався з наметів та шатер, знамен і золотих хрестів, що сяяли на сонці. Барони з півночі, гастонські найманці, солдати із Шартра, Бургундії, Парижа, сапери, лучники-далекобійники, священики та обслуга — тепер усі розміщувалися там.

Під час вечірньої служби віконт Тренкавель зійшов на фортечний вал разом із П’єром-Роже де Кабаре, Бертраном Пелетьє та ще одним чи двома мужами. Удалині виднілися цівки диму, що здіймався вгору. А ріка скидалася на срібну стрічку.

— Так багато людей.