Лабіринт - Кейт Мосс

Господнє військо набрало все потрібне їм з набитих харчами сховищ та комор і рушило далі. Той незначний опір, який хрестоносці інколи зустрічали на шляху, вони ламали швидкою й дикою розправою. Поступово жорстока слава війська поширилася та неначе зловісна чорна хмара накрила усе перед ними. Мало-помалу старовинний зв’язок між мешканцями східного Ланґедоку й жителями земель Тренкавеля було розірвано.

Напередодні дня Святого Назера, за тиждень після перемоги в Без’єрі, авангард хрестоносців підійшов до Требаза, за два дні раніше від основних військових сил.

Що ближче до вечора, то вологіше ставало навколо. Туманний день поступово перейшов у похмурий сірий вечір. Пролунало кілька розкотів грому, а потім небо засліпили страшні спалахи блискавки. Коли хрестоносці в’їхали у ворота, що необачно були залишені без охорони та ще й відчиненими, то якраз почали падати перші важкі краплини дощу.

Вулиці були моторошно пусті. Усі кудись зникли, неначе духи чи привиди. Небо було вкрите безліччю чорних та фіолетових хмар, що купчилися на обрії. Коли над рівнинами навколо міста вибухнула гроза, грім гуркотів і тріщав над головами так, ніби прорвалося саме небо.

Коні спотикалися і ковзалися на бруківці. Кожна вуличка, кожна алея ставали річкою. Дощ несамовито барабанив по щитах та шоломах. Щурі швидко утікали на сходи церкви і всередину, шукаючи притулку від стрімких потоків, що кружляли повсюди. В дах однієї з веж ударила блискавка, але він не зайнявся.

Солдати з півночі попадали навколішки, почали хреститися і молитися, щоб Господь урятував їх. Рівнини навколо Шартра, поля Бургундії та ліси довкола Шампані ніколи не були аж такими незвичайними, як ця південна земля.

Утім, гроза стихла так само швидко, як і розпочалася, нагадуючи буркітливу звірину. Повітря стало чистим і свіжим. В одному з монастирів хрестоносці почули подзвін, що провіщав дяку за їхнє спасіння. Прийнявши це як знак, що все найгірше позаду, воїни повиходили з-піддерев і взялися до роботи. Зброєносці шукали вцілілу траву, щоб випасти коней. Слуги почали розпаковувати пожитки своїх господарів і блукали в пошуках сухих кресал, щоб розвести вогнища.

Поступово табір повернувся до звичного життя.

Запали сутінки. Небо було забарвлене в рожеве та бузкове. Коли ж останні купки білих хмар розвіялися, жителі півночі вперше розгледіли вежі та зубці Каркассони, що раптом з’явилися на овиді.

Здавалося, ніби поселення Ціутат виросло з землі, кам’яна фортеця піднялася в небі й велично дивилася згори на людський світ. Жодні розповіді не могли б передати того, що відчули хрестоносці, вперше побачивши місто, яке прийшли завойовувати. Словами годі описати таку красу. Фортеця здавалася дивовижною, вона височіла над прилеглою територією. Вона була неприступна.

Прийшовши до тями, Симеон збагнув, що він вже не в лісі, а в якомусь приміщенні, схожому на корівник. Він пам’ятав, що йшов кудись далеко. Його ребра боліли від їзди на коні.

Сморід стояв просто жахливий — суміш запахів поту, кіз, вологої соломи і ще чогось, що він не міг розпізнати: нудотний запах, неначе десь гнили квіти. На стіні висіла збруя, а у найближчому кутку біля дверей стояли вила, що сягали не вище чоловічого плеча. На протилежній від дверей стіні висіло п’ять чи шість металевих кілець, до яких, либонь, прив’язували тварин.

Симеон нахилився й глянув собі під ноги. Мішок, який йому накинули на голову, тепер лежав на землі поряд. Його руки й ноги все ще були зв’язані.

Кашляючи та намагаючись виплюнути рештки грубих ниток, Симеон підвівся і сів. Він почувався побитим й одночасно неначе скам’янілим. Симеон поповз назад, доки не дістався дверей. Це забрало трохи часу, але відчуття твердої землі було неймовірним. Перемагаючи слабкість, Симеон звівся на ноги, мало не забившись головою у стелю. Він шарпонув двері. Дерево застогнало і напружилося, але не відчинилося, бо двері було замкнено знадвору.

Симеон не знав, де він є зараз: усе ще неподалік від Каркассони чи набагато далі. Він неясно пригадував собі, ніби його везли на коні через ліс, а потім ще деякий час рівнинною місцевістю. Так-сяк знаючи ці краї, Симеон припускав, що він міг перебувати десь поблизу Требаза.

Він бачив слабкі відблиски світла, що проникали з-під дверей, темно-сині, але ще не чорні, як смола, барви ночі. Приклавши вухо до землі, Симеон почув голоси своїх загарбників десь поблизу.

Вони чекали, поки приїде ще хтось. Симеон холов від самої думки; це доказ, хоча він майже не потрібен, що то була не випадкова засідка.

Симеон знову пересунувся у найвіддаленішу частину шопи, де згодом задрімав.

Чийсь крик надворі привів Симеона до тями. Усі його нерви одразу ж напружилися. Він почув, як чоловіки зірвалися на ноги, потім