Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— Ого! — каже Михась. — А як се ти робиш таке?
Та Леся нічого не відказала, тільки свиснула пардусові, що той швидше од вітру помчав. Минула якась хвилина — і затріщало у лісі, заревло страшенно, захурчало щось у них над головами, аж утямив Михась, що страховисько теє продирається крізь ліс, а по дорозі вириває грубелезні дуби з корінням і жбурляє їм услід. Ще мить — і загупали позаду здоровецькі лапи, почулося хекання і сапання товаряче. Глянув Михась, а клятий ящур ліс подолав і мчить по полю велетенськими стрибками!
— Господе, твоя воля! — каже малий козак. — Оце, мабуть, і клямка нам запала!
Тут і Леся кинула погляд через плече.
— Ні,— каже, — ще не запала…
Та й зняла із шиї блакитну стрічку і кинула назад. Михась і рота роззявив із подиву: де не взялася у степу річка, широка та повновода, що й Дніпрові до неї далеко! Як угледів її ящур, то заревів на всю горлянку, забігав туди-сюди тим берегом, не знаючи, що робити, а далі плигнув у воду і поплив. Певне, глибока була та ріка, бо геть поринуло у воду теє страховисько, тільки пащека зверху стирчала. Дивиться малий козак, аж ящур уже на берег вилазить! Зіщулився увесь, як мокрий щур, вода з нього біжить трьома ручаями, та очі од люті аж горять червоним огнем. Ревонув, аж трава у полі понагиналася, — і погнав сягнистими стрибками, сливе й до землі не дотуляючись.
— Ой, лишенько! — каже мала бісурканя, озираючись назад. — Оце вже не до жартів…
А кляте страховисько вже й у потилицю дихає. Пардус у струну витягнувся, летить вище трави, аж мигтить все увіччю, та ба — гуде позаду земля під трипалими лапами, а гарячий зміїний подих і чуба на голові ворушить.
— Та зроби ж ти йому що-небудь! — заволав Михась простісінько Лесі на вухо.
А вона тоді пардусові долоню на голову поклала, і той помалу ходу збавив, а потім і геть зупинився. Злізла мала бісурканя з нього і обернулася лицем до страховиська, що вже за якісь гони од них було. Втямив Михась, що не втекти їм від нього, то й собі зліз додолу і коло неї став. Та й сягнув за пазуху, щоб дістати Троянів Ключ — може, оборонить він їх од пекельної нечисти!
— Зачекай, — каже йому Леся. — Не поможе тобі він…
Повагалася трохи, замислено схиливши голову набік, а тоді зітхнула й каже:
— Що ж, дійся воля Божа!
І вирвала золоте пасмо кіс, і кинула перед собою. Як упало воно додолу, то зайнялася перед ними огненна стіна, що мало не попід хмари сягнула. Зопалу кинувся було ящур через неї, та як зареве — геть попікся, вражий син! То черево біле у нього було, а це зробилося червоне і пухирями взялося. Упав він додолу і давай у траві качатися та репетувати, мов на пуп.
— А що, вражий сину, — заплескав у долоні Михась, — не з медом, еге?
А Леся нічого не сказала, — обернулася й попрямувала утомлено до річки, що видніла поруч, а за нею і котисько цяцькований почвалав. Отямився Михась і побіг їх наздоганяти. Як глянув, аж сидить мала бісурканя в траві й плаче.
— А чого се ти сльозами вмиваєшся? — питається він здивовано. — Такого зміяку звоювала — і плаче!
— Іди звідси, щоб мої очі тебе не бачили! — каже Леся, шморгаючи носиком.
— А чого се?
— А того… іди!
— Та що сталося?
— Він ще й питає! Лихо зі мною!
— Та яке іще, в дідька?!
— А таке!.. — буркнула Леся. — Забирайся геть відціля, вражий сину!
Михась і очима закліпав — нічогісінько втямити не може! Допіру дівчина була як дівчина, а це наче здуріла…
— А-а, — раптом вигукнув він, — це в тебе, мабуть, розум з голови у те місце перейшов, звідки ноги ростуть!
— Іди, дурний! — замахнулася Леся на нього кулачком. — Розумака знайшовся!
— А що ж таке?
— Я силу свою втратила, втямив?
— Яку силу?
— Чарівну!
— А як се?
Шморгнула Леся носиком востаннє й каже:
— Як народжується ото така бісурканя, як я, то наділяє її Матінка Божа великою могуттю. Може вона гори пересувати, відстані долати величезні й бувати у двох світах. Але сила ця не безмежна…
Тут вона знову зарюмсала, похнюпивши носа.
— Та годі, годі вже! — каже їй Михась. — Ото вже плакса! Та й що?
— А те, що розтратила я її, як оті три дива вчинила, — праліс, річку й огонь…
— І що ж тепер буде?
