Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— А хіба я не вождь апачів?

— Так. Вбивча Рука — вождь апачів.

— Хіба не став я вождем раніше за нього?

— На багато сонць раніше.

— Тому він повинен підкоритися мені. Якщо кайова потраплять до нього в полон, йому доведеться відпустити їх на волю, бо я так хочу.

Можливо, Ято-Ка ще намагався б переконувати мене, але нашу увагу привернув слід, що вів до річки, а потім — на правий берег Ріо-Пекос. Ми зупинилися і спíшилися, щоб роздивитися сліди. Коні йшли один за одним, а так завжди чинять вершники, які прагнуть приховати кількість людей у загоні. Мабуть, ці люди їхали ворожою територією, з чого я зробив висновок, що це має бути загін Піди.

Незабаром ми під’їхали до місця, де вершники зупинилися на відпочинок і де можна було порахувати коней. Їх виявилося одинадцять! Це справді були кайова.

— Воїни апачів ідуть сюди з верхів’я річки? — звернувся я до Ято-Ка.

— Так! П’ять разів по десять апачів зустрінуться з десятьма й одним кайова.

— Чи далеко звідси апачі?

— Коли ми зустріли тебе, їм залишалося проїхати ще півдня.

— Судячи зі слідів, кайова випереджають нас на півгодини. Треба поспішати, щоб наздогнати їх до того, як вони зустрінуться з апачами.

Я пустив коня галопом, бо зустріч двох загонів ворожих племен могла статися будь-якої миті. Піда заслужив, щоб я став на його захист.

Через чверть години ми під’їхали до повороту річки. Кайова явно добре знали місцевість, тому що не поїхали уздовж берега, а переправилися через річку, скоротивши відстань.

Ми зробили те саме і незабаром побачили кайова. Вони їхали один за одним і не помітили нас.

Раптом вершники зупинилися і різко повернули назад. Тільки тепер вони побачили, що ми йдемо за ними, на мить знову зупинилися, а потім прожогом помчали до нас, намагаючись триматися ближче до річки.

— Чому вони повертаються? — запитав Ято-Ка.

— Вони побачили апачів, потім нас і зрозуміли, що оскільки нас усього троє, то ми не зможемо стримати їх.

На горизонті справді було видно великий загін апачів, які мчали слідом за кайова.

— Їдьте назустріч і скажіть Кривавій Руці, щоб він зупинився й чекав на мене, — наказав я своїм супутникам.

— Чому ти не їдеш з нами?

— Я повинен поговорити з Підою. Вперед, швидше!

Вони послухалися, а я повернув коня у той бік, куди попрямували кайова. Вони були занадто далеко, щоб упізнати мене. Я мчав навперейми. Коли Піда розгледів, що за самотній вершник намагається затримати загін, з його грудей вирвався крик жаху, і він почав ще завзятіше підганяти коня. Однак я вже перегородив йому шлях і голосно крикнув:

— Нехай Піда зупиниться, я не віддам його апачам.

Попри страх, молодий вождь кайова, схоже, довіряв мені, тому різко зупинив коня. Його воїни скорилися жесту вождя і теж зупинилися. Червоношкірий воїн навіть у найважчу хвилину мусить зберігати незворушність, проте я помітив, що Піді та його супутникам з великими труднощами вдається приховати враження, яке на них справила моя раптова поява на Ріо-Пекос.

— Вбивча Рука! — вигукнув Піда. — Вбивча Рука на волі! Хто відпустив тебе?

— Ніхто, — відповів я. — Я зумів утекти.

— Уфф! Це неможливо!

— Не для мене. Я ні на мить не сумнівався, що зумію повернути собі свободу. Пам’ятаєш, я відмовився їхати з тобою і сказав, що кожен повинен сам дбати про те, як повернути викрадене? Не бійся мене, я — твій друг, і зроблю так, що апачі не будуть переслідувати тебе.

— Ти справді зробиш так?

— Даю тобі слово.

— Я вірю твоєму слову.

— Я хочу, щоб ти довіряв мені. Подивися назад: апачі, до яких я послав своїх супутників, зупинилися. Вони чекають, коли ми до них під’їдемо. Ви бачили слід Сантера?

— Так, але наздогнати його ще не встигли.

— Він поїхав до пуебло апачів.

— Так ми й думали, побачивши напрямок, у якому вели його сліди, тож поїхали за ним.

— Це було сміливо! Адже кожна зустріч з апачами може стати смертельною для вас.

— Ми знаємо це. Але Піда готовий їхати куди завгодно, щоб повернути свої «ліки». Ми збиралися влаштувати засідку біля пуебло.

— Тепер вам не загрожує небезпека, апачі не чіпатимуть вас. Але щоб я захистив тебе, ти повинен стати моїм другом і братом. Тож викурімо люльку миру.

— Уфф! Великий воїн Вбивча Рука, який зумів втекти з полону, вважає Піду гідним своєї дружби?

— Піда стане великим вождем кайова, і я не принижу себе, якщо стану його братом. Поквапся, ми не повинні змушувати воїнів апачів довго чекати.

Ми спíшилися й викурили люльку миру, ретельно дотримуючись ритуалу. Потім я наказав Піді залишатися на місці й чекати мого знаку, а сам знову скочив на мустанга та поїхав до апачів, які тим часом розпитували Ято-Ка про те, де і як він мене зустрів. Тримаючи коней за вуздечку, апачі розташувалися великим колом, в середині якого стояв Кривава Рука.

Я добре знав нового вождя, Тілл-Лата, знав ще з його юних літ. Він був сміливий і честолюбний, але до мене завжди ставився доброзичливо, і я міг сподіватися, що він виконає мої вимоги й не вбиватиме Піду. Привітавши його, я відразу сказав:

— Я прибув до вас один, без вождя апачів Віннету. Мої червоношкірі брати хочуть дізнатися, як загинув великий воїн, і я їм все розповім. Однак зараз я бажаю говорити з ними про кайова, яких