Гробниця - Кейт Мосс

— Візьміть, мадемуазель, — жінка подала Леоні два конверти, що їх знайшла в кишенях Анатоля. Один з них, зі срібно-чорним гербом, був від Константа, на другому ж, нерозпечатаному, виднівся паризький поштовий штемпель. Краї обох конвертів були іржаво-червоними від крові та мали наче вишитий зубчастий візерунок.

Леоні розпечатала другий конверт. Це було офіційне повідомлення з жандармерії восьмого округу, яке сповіщало Анатоля про вбивство його матері в ніч на неділю 20 вересня. Вбивцю й досі не знайшли. Лист був підписаний інспектором Туроном і перенаправлявся через кілька адрес, аж поки не знайшов Анатоля в Рен-ле-Бені.

Лист рекомендував йому зв’язатися з поліцією за першої-ліпшої нагоди.

Леоні зіжмакала аркуш своєю змерзлою рукою. Вона ні на мить не сумнівалась у правдивості жорстоких слів Константа, що їх він кинув їй у лице на галявині ще годину тому, проте лише зараз, побачивши чорні літери офіційного повідомлення на білому аркуші, цілком збагнула реальність того, що сталося з її матір’ю. Її вбили. Ще місяць тому.

Серце Леоні стислося, коли вона подумала про те, що її матір ніхто не відспівав, ніхто не оплакав, ніхто не поховав. Тепер, коли Анатоль загинув, їй доведеться все це робити самій. Бо більше нікому.

Мадам Сен-Люп стала мити тіло, витираючи Анатолеві обличчя й руки з такою ніжністю, що Леоні боляче було на це дивитися. Нарешті жінка витягла кілька лляних простирадл, жовтуватих і заштопаних чорними нитками, наче їх багато разів використовували раніше.

Леоні вже не могла на все це дивитися.

— Покличете мене, коли приїде панотець Соньєр, — сказала вона, виходячи з кімнати й залишаючи жінку саму з її сумною та похмурою роботою — зашивати Анатоля в саван.

Поволі, наче її ноги були налиті свинцем, піднялася Леоні сходами й рушила до кімнати Ізольди. Коло своєї пані сиділа Маріета. З містечка прибув якийсь невідомий Леоні лікар у високому циліндрі та скромному костюмі зі стоячим комірцем. Супроводжувала його статечна медсестра в накрохмаленому фартуху. Вони були членами постійного персоналу водолікарні, і їх теж викликав мосьє Беяр.

Коли Леоні ввійшла до кімнати, лікар якраз наказав дати пораненій заспокійливий засіб. Сестра закатала Ізольді рукав і встромила голку товстого сріблястого шприца в її тоненьку руку.

— Як вона? — спитала Леоні служницю.

Маріета скрушно похитала головою.

— Намагається не покинути нас, мадемуазеле.

Леоні підійшла ближче до ліжка. Навіть її недосвідченому оку було видно, що Ізольда висить між життям і смертю. Її охопила жорстока всепоглинаюча лихоманка. Дівчина сіла на ліжко й узяла тітчину руку. Простирадла під Ізольдою геть промокли, і їх замінили. Сестра накладала пораненій на лоба смужки холодної лляної тканини, але вони охолоджували палаючу шкіру лише на якусь мить.

Коли заспокійливі ліки подіяли, лихоманка змінилась на холод, і все тіло Ізольди почало здригатися під ковдрою так, наче виконувало танок святого Вітта.

Жахливі спогади про вбивства, свідком яких Леоні нещодавно стала, поволі витісняв страх за здоров’я Ізольди. І цей страх, страх нової втрати, загрожував доконати її психіку. Мати загинула, Анатоль убитий, життя Ізольди та її ненародженої дитини висить на волосинці.

Зійшов місяць. Незабаром настане День усіх святих.

Невдовзі по тому, як годинник пробив одинадцяту, у двері постукали, і до кімнати ввійшов Паскаль.

— Мадемуазеле Леоні, — сказав він стишеним голосом. — Там до вас прийшли… на вас чекають чоловіки.

— Священик? Панотець Соньер? — спитала вона.

Паскаль похитав головою.

— Мосьє Беяр. А також поліція.

Попередивши доктора й пообіцявши Маріеті, що повернеться, тільки-но зможе, Леоні залишила кімнату й пішла слідом за Паскалем по коридору. Біля сходів вона зупинилась і глянула вниз на зібрання чорних циліндрів і плащів у залі. Двоє чоловіків були у формі паризьких жандармів, а третій — у її поношеному провінційному різновиді. І серед цього лісу темного та строгого вбрання вирізнялися світлий костюм і знайома тендітна постать.

— Мосьє Беяр! — скрикнула Леоні й, кинувшись униз по сходах, підбігла до старого та взяла його за руку. — Я рада, що ви тут. — Вона подивилась на нього. — Анатоль…

Голос Леоні затремтів та обірвався. Вона була не в змозі вимовити страшні слова.

Беяр кивнув.

— Я прийшов віддати останню шану, — сказав він офіційним тоном, а потім стишив голос, щоб не почули його супутники. — А як мадам Верньє? Як вона почувається після такого нещастя?

— Дуже кепсько. Правду кажучи, стан її психіки наразі викликає в лікаря більше занепокоєння, аніж її рана. Хоча куля зачепила лише м’які тканини руки, важливо зробити геть усе, щоб запобігти зараженню крові. — Леоні різко перервалась; до неї лише зараз дійшов сенс того, що сказав мосьє Беяр. — Ви знали, що вони побрались? — ошелешено прошепотіла вона. — Але ж як? Я не говорила вам про це…

Беяр притиснув до своїх губів палець.

— Це не та розмова, яку слід вести в такий час і в такій компанії. — Він усміхнувся їй, а потім заговорив голосніше. — Мадемуазель Леоні, випадково сталося так, що я та ці мосьє одночасно з’явилися на під’їзній алеї маєтку Домен де ля Кад. Це чистий збіг обставин.

Молодший із двох співробітників поліції зняв циліндр і виступив уперед. Під очима в нього розпливлися чорні кола, наче він не спав кілька днів.

— Інспектор Турон, — відрекомендувався він, простягаючи руку. — З Парижа, з відділку поліції восьмого округу. Мої співчуття, мадемуазель Верньє. До того ж я, на жаль, приніс вам сумну звістку. А ще гірше те, що ця звістка не є новою. Кілька тижнів розшукував я вашого брата; щоб повідомити йому, і вам також про те, що…

Леоні дістала з кишені листа.

— Не переймайтеся, пане інспектор, — похмуро сказала вона. — Я вже знаю про смерть своєї матері. Цей лист надійшов учора, крім того, украй заплутаним маршрутом. А ще сьогодні ввечері Вік…

Вона замовкла, не бажаючи вимовляти його ім’я.

Очі Турона звузились.

— Вас із братом було надзвичайно важко знайти, — сказав він.

Леоні не проминула спостерегти кмітливість і розум під непоказною зовнішністю та виснаженим виглядом інспектора.

— А у світлі… у світлі сьогоднішньої трагедії в мене виникає закономірне запитання: а чи не було вбивство в Парижі, скоєне місяць тому, якимось чином пов’язане з тим, що сталося сьогодні ввечері?

Леоні метнула швидкий погляд на мосьє Беяра, а потім на старшого чоловіка, що стояв поруч із Туроном. Його волосся вже торкнулася сивина, і він мав кремезну статуру, властиву чоловікам з півдня Франції.

— До речі, ви не познайомили мене з вашим колегою, інспекторе Турон, — мовила Леоні, намагаючись трохи відтягнути офіційний