Гробниця - Кейт Мосс

Уві сні вона бачила їхнього сина, що плаче за батьком, якого так ніколи й не бачив; від Анатоля його відокремлює наче товста скляна стіна. Вона гукнула до них обох, але вуста її ворушаться беззвучно, і вони її не чують. Коли ж Ізольда виставила руку, то скло розлетілося на міріади гострих скалок, і вона торкнулася шкіри холодної та твердої, ніби мармур. То були лише статуї.

Спогади, сни, лиховісні передчуття. Мозок, схожий на корабель, що його штормом зірвало зі швартовів і понесло в бурхливе море.

Коли годинник відбивав останні хвилини, що лишилися до півночі, до чаклунської години, зірвався вітер і почав завивати й торохтіти віконницями будинку.

Тривожна ніч. Такої ночі краще залишатись удома.

ЧАСТИНА X

ОЗЕРО

Жовтень 2007 року

РОЗДІЛ 84

31 жовтня 2007 року, середа

Коли Мередіт прокинулась, Хола вже не було поруч.

Простягнувши руку, вона намацала лише місце, де вночі він лежав біля неї. Простирадло було вже холодне, та на подушці ще залишилася заглибина від голови й легкий запах Хола.

Віконниці були зачинені, тому в кімнаті панувала темрява. Мередіт глянула на годинник. Восьма ранку. Жінка здогадалася, що Хол не захотів, аби його побачили кастелянші, а відтак повернувся до своєї кімнати. Її рука мимоволі торкнулася щоки, наче шкіра зберігала пам’ять про його прощальний поцілунок, який вона, звісно, не пам’ятала.

Мередіт трохи полежала, зарившись у ковдру й думаючи про Хола, про те, як приємно відчувати його коло себе та в собі, про емоції, які вона випустила вчора з-під контролю та які потужною хвилею накотилися на неї. Від Хола її гадки поволі перекочували до Леоні, дівчини з каштановим волоссям — іще одного нічного співтовариша.

Я не можу заснути.

Ці невимовлені слова Мередіт почула від тієї дівчини вві сні. Її охопило відчуття жалю й тривоги — може, Леоні чогось від неї хотіла?

Вона зіскочила з ліжка й натягла товсті вовняні шкарпетки, щоб ногам було тепліше. Хол забув свій светр там, де він учора його похапцем скинув, і той лежав, зіжмаканий, на кріслі. Мередіт притулила светр до лиця та вдихнула запах Хола. Потім вона вбралась у спортивні штани, а також одягла Холів светр, що виявився для неї завеликим і бахматим.

Вона зиркнула на портрет. Сіро-коричнева фотографія солдата, прапрадіда Верньє, стирчала там, куди вона її вчора заткнула, — у куточку рамки. Раптом Мередіт відчула, яку її свідомості вимальовується певна перспектива. Хаотичні ідеї, що досі безладно крутились у її голові, протягом ночі набули напрямку й осмисленості.

Щонайперше треба дізнатися, чи був коли-небудь Анатоль Верньє одруженим, хоча про те завдання легше думати, ніж його виконувати. Їй також слід з’ясувати, яким чином він та Леоні Верньє були пов’язані з Ізольдою Ляскомб. Вони мешкали в будинку 1891 року, коли, скоріш за все було зроблено світлину, чи просто приїздили тієї осені погостювати? Як підтвердило її вчорашнє розслідування за комп’ютером, про звичайних людей дізнатися в Інтернеті не так уже й просто. Треба просіювати всілякі генеалогічні сайти, перевіряти прізвища, дати й місця народження, щоб роздобути бодай якусь мізерну інформацію.

Мередіт завантажила комп’ютер і підімкнулася до мережі. Вона розчарувалась, але зовсім не здивувалася, не виявивши від Мері нових звісток, Мередіт швидко набрала ще одного листа до Чепел-Гілл, у якому повідомила новини за останній день і попрохала перевірити ще деяку інформацію. Про Хола вона не написала нічого. Нічого не написала й про Леоні. Немає сенсу давати Мері підстави турбуватися. На завершення вона пообіцяла бути на зв’язку та клацнула на кнопку «НАДІСЛАТИ».

Трохи змерзнувши й відчувши спрагу, Мередіт пішла до ванної набрати води в чайник. Чекаючи, поки закипить вода, вона пробігла очима корінці книжок, що стояли на полиці над бюрком. Її увагу привернула книга, що називалася «Дияволи, злі духи та привиди гірського краю». Вона взяла її й розкрила. Форзац повідомляв, що це — перевидання твору одного місцевого автора, Одріка С. Беяра, котрий мешкав у піренейському селі Лос-Серес і помер 2005 року. Дати першодруку не було, проте, вочевидь, книжка вважалася місцевою класикою. Судячи з відгуків на звороті, цей текст був найповнішим й найавторитетнішим з видань, присвячених піренейському фольклору.

Глянувши на зміст, Мередіт побачила, що розповіді в книзі розділені за районами: Куїза, Кустосса, Дурбан, Еспераза, Фа, Ліму, Рен-ле-Бен, Рен-ле-Шато та Квіян. Ілюстрація, що нею відкривався розділ, присвячений Рен-ле-Бену, являла собою чорно-біле фото Пляс де Дьо Рен, зроблене десь 1900 року, коли ця площа називалася Пляс дю Перу. Мередіт осміхнулась. Усе на світлині видавалося таким знайомим! Вона змогла навіть визначити те саме місце, де стояв її предок, під розлогими вітами платана.

Чайник свиснув і відключився. Мередіт висипала в чашку пакетик гарячого шоколаду, додала дві грудочки цукру, усе це розколотила, а потім умостилася з чашкою у фотелі біля вікна й почала читати.

Розповіді в збірці були приблизно однаковими й незначною мірою відрізнялися від району до району: древні, а може, й тисячолітні міфи про демонів та дияволів, поєднання фольклору з природними об’єктами — Крісло диявола, Рогата гора, озеро диявола — усі ці назви вона вже зустрічала на мапі регіону. Мередіт знову розкрила першу сторінку, ще раз перевіряючи, чи там дійсно немає дати першодруку. Такої інформації там не було. Вона побачила, що остання розповідь стосувалася початку 1900-х, однак, зважаючи на те, що автор помер 2005 року, напрошувався висновок, ідо він записав її з чужих слів і відносно недавно.

Стиль Беяра був чітким, ясним і стислим. Він давав фактичну інформацію з мінімумом емоційного забарвлення. Мередіт відчула захват, знайшовши в книзі цілий розділ про Домен де ля Кад. Ця маєтність перейшла у володіння родини Ляскомбів в епоху релігійних війн — низки конфліктів між католиками й гугенотами впродовж 1562–1568 років. Стародавні роди зазнали поразки й занепали, а їм на зміну прийшли парвеню, вискочки, котрі отримали матеріальну винагороду за свою лояльність католицькому дому Гізи чи кальвіністському дому Бурбонів.

Мередіт читала швидко. Жуль Ляскомб успадкував цей маєток після смерті свого батька 1885 року, а сам помер 1891 року, не залишивши нащадків. Вона посміхнулась — ось іще один фрагмент мозаїки став на своє місце! Із цією думкою Мередіт подивилась на вдову Ляскомба — вічно молоду Ізольду