Гробниця - Кейт Мосс

— Не чіпай! — злісно прошипів він.

Слуга зиркнув на свого хазяїна, знизав плечима та відійшов.

Анатоль відчув, як Денарно взяв його за лікоть і підвів до одного з кілків.

— Верньє, ось ваша позначка.

Я не маю права схибити.

Йому дали пістоль. Він був важкий і холодний, набагато елегантніший за ті пістолі, що належали його покійному дядькові. Ствол був довгий і полірований, а на руків’ї — вигравіювані ініціали Константа.

Раптом Анатолеві здалося, що він дивиться на себе з величезної висоти. Він побачив чоловіка, дуже схожого на нього, з таким самим чорним, як смола, волоссям, такими самим вусами, блідим обличчям і носом, кінчик якого почервонів від холоду.

Навпроти нього, на відстані кільканадцяти кроків, Анатоль побачив іншого чоловіка — дуже схожого на того, котрий переслідував його з Парижа до самісінького півдня Франції.

Аж раптом звідкись іздалеку долинув голос. Розв’язка мала настати раптово й занадто швидко.

— Ви готові, панове?

Анатоль кивнув. Констант теж.

— По одному пострілу на кожного.

Анатоль підняв руку. Констант зробив те саме.

І той самий голос скомандував:

— Вогонь!

Анатоль утратив здатність усвідомлювати те, що відбувається. Він наче не бачив прицілу, не відчував запахів, не чув звуків. Він відчув цілковитий брак будь-яких емоцій. Йому здалося, що він нічого не зробив,(але м’язи його руки скоротилися, палець зігнувся, натискаючи на курок, і клацнула собачка. Анатоль побачив, як на поличці спалахнув порох, і в холодному повітрі квіткою розцвіла хмаринка диму. — Звуки двох пострілів відлунням прокотилися по просіці. З вершечків навколишніх дерев злетіли переполохані птахи й панічно шугонули геть.

Анатолеві раптом забракло повітря. Ноги його підломились. Він упав коліньми на тверду землю, думаючи про Ізольду й Леоні, а потім у його грудях розпливлося тепло, наче він лежав у ванні, а в його несподівано захололе тіло просочувалася гаряча вода. «Його поранено?» Наче голос Габіньйо. А може, й не Габіньйо.

Навколо нього зібралися темні постаті, уже нерозрізненні— чи то Денарно, чи то Ґабіньйо, просто ліс чиїхось ніг у чорних та сірих брюках, руки — в хутряних рукавичках, на ногах — важкі черевики. Раптом Анатоль почув якийсь звук. Несамовитий вереск, що донісся до нього через холодне повітря. Хтось із розпачем і болем вигукнув його ім’я.

Анатоль важко повалився набік. Йому здалося, що то кликала його Ізольда. Утім, водночас він збагнув, що решта присутніх теж почули цей крик. Натовп, що оточив його, розступився й позадкував — якраз достатньо, щоб Анатоль побачив, як до нього біжить Ізольда, вискочивши з-за дерев, а слідом за нею — Леоні.

— Ні! Анатолю, ні! — кричала Ізольда. — Ні!

Цієї миті його увагу привернуло дещо інше, якраз, на периферії його зору. В очах у нього почало темніти. Анатоль спробував сісти, але відразу ж скорчився від різкого, як після удару ножем, болю в боку. Він простяг руку, однак вона обм’якла, і він відчув, що знову падає на землю.

Усе зарухалось якось дуже повільно. Анатоль збагнув, що мало відбутися. Спочатку він не повірив побаченому. Денарно ж перевіряв Константа, щоб у того не було іншої зброї! Мусив бути один постріл на кожного — і тільки один. Проте на його очах Констант кинув дуельний пістоль додолу й натомість видобув із кишені ще один пістоль, такий маленький, що він запросто поміщався на його долоні. Його рука описала дугу, здіймаючись угору, він повернувся праворуч і вистрілив.

У Константа виявився другий пістолет. А мусив бути лишень один.

До Анатоля повернувся голос, і він закричав. Проте було надто пізно.

Тіло Ізольди завмерло, на мить наче повиснувши в повітрі, а потім сіпнулось назад від удару кулі. Її очі широко розчахнулися — спочатку від подиву, потім — від шоку й болю. Анатоль побачив, як вона впала на землю. Упала, як і він.

Крик розпачу вирвався з грудей Анатоля. Усе довкола враз перетворилося на хаос, на волаючий пекельний гармидер. І йому здалося, що в самісінькому центрі цього пекла почувся чийсь сміх. Зір його затьмарився, біле змінилось на чорне, і світ утратив свої барви.

Це був останній звук, почутий Анатолем. А за мить темрява поглинула його.

РОЗДІЛ 82

Несамовитий зойк розчахнув повітря. Леоні почула його, але не відразу збагнула, що то кричала вона сама.

На мить вона аж прикипіла до місця, не вірячи власним очам. Їй здалося, що вона бачить перед собою театральну сцену, малюнок чи фото з позбавленими життя й руху застиглими образами живих людей.

Та раптом увірвався реальний світ — різко та грубо. Леоні розпачливо подивилась на темну галявину, і сенс того, що відбулося, кривавим відбитком закарбувався в її свідомості.

Он — Ізольда. Вона лежить на вологій землі, і на її сірій сукні розпливлася кривава пляма.

Трохи далі — Анатоль. Його обличчя спотворила гримаса болю, він натужно намагається спертись на руку, проте безсило падає на землю. Над ним схиляється Габіньйо.

А найбільший удар для неї — це обличчя вбивці. Чоловік, якого так боялась Ізольда й котрого так ненавидів Анатоль, постав перед очима Леоні чітко й виразно.

Вона враз похолола, і мужність полишила її.

— Ні, — прошепотіла вона. — Не може бути!

Відчуття провини, гостре, як скло, прохромило її свідомість. Приниження та гнів накотились на неї, наче річка, що прорвала береги. Тут, за кілька кроків від неї, стояв чоловік, котрий заволодів її думками, про котрого вона мріяла ввесь час відтоді, як повернулася з Каркасона.

Убивця Анатоля. Переслідувач Ізольди.

Невже це вона вивела його на них?!

Леоні підняла вище лампу, щоб роздивитися герб на екіпажі, що стояв неподалік, хоча їй не потрібно було додаткових підтверджень, що це — саме той чоловік. Лють, несамовита й усеохопна, опанувала її. Забувши про власну безпеку, Леоні кинулась на галявину, туди, де купка чоловіків стояли біля Анатоля й Габіньйо.

Лікаря наче паралізувало. Шокований тим, що сталося, він цілком утратив здатність діяти. Він повільно, хитаючись, підвівся й ледь не впав. Потім дикими очима зиркнув на Віктора Константа та його поплічників, кинув ошелешений погляд на Шарля Денарно, котрий перевірив пістолі й оголосив, що умови дуелі було дотримано.

Леоні спочатку підбігла до Ізольди. Кинувшись поруч із нею на землю, вона підняла її плащ. Його сіра матерія з лівого боку була просякнута яскраво-червоною кров’ю. Кривава пляма розпливлась як величезна й страшна оранжерейна квітка. Леоні скинула рукавичку, закотила Ізольді рукав і помацала пульс. Він був, але слабкий. Якась кволенька жаринка життя ще жевріла.