Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
— А тепер, — сказала вона, — приготуйтесь до випробування.
— До якого випробування? — спитав Пітер, спираючись на стіну: в ногах була слабкість.
— До цього, — відповіла Інеса, показуючи на свою талію, — й до цього, — і вона торкнулася кінчиками своїх тонких пальців пухлих червоних уст. — Може, ви хочете трохи попрактикуватись, мій новий англійський лицарю, перш ніж вийдемо? Боюсь, що ви робитимете це незграбно й не зумієте зіграти свою роль.
— Я гадаю, — зауважив Пітер, бо збагнув гумор усієї ситуації, що така практика для мене дещо небезпечна. Це може вам завчасно надокучити. Я відстрочу цю приємність до того, коли ми опинимось у саду.
— Я так і думала, — промовила Інеса. — Але дивіться, ви маєте гарно зіграти роль, інакше постраждаю я.
— Мені здається, що я теж можу постраждати, — пробурмотів Пітер, але не так тихо, щоб Інеса не розчула його слів.
— Ні, мій друже Педро, — обернулась вона до Пітера, — в таких фарсах страждає жінка. Вона розплачується, а чоловік зникає, аби грати інший фарс. — І, не мовлячи більше ні слова, Інеса штовхнула двері.
Варти тут уже не було.
Перед ними був чудовий сад. Довкола височіли конусоподібні кипариси та апельсинові дерева, а всипані цвітом кущі наповнювали м’яке ніжне повітря духмяним запахом. Із пащек кам’яних левів струменіли фонтани. У різних куточках саду було влаштовано альтанки, на кам’яних лавах лежали кольорові подушки. Це справді був східний куточок утіх. Пітер ніколи не бачив нічого подібного. До того упродовж довгих, нудних тижнів хвороби він не бачив ні неба, ні квітів. Сад був абсолютно ізольований, його оточувала висока стіна, і лише в одному місці між двома кипарисами здіймалася вежа із червоного каміння, без вікон. Вона примикала до якоїсь іншої споруди.
— Це гаремний садок, — прошепотіла Інеса. — Багато коханок літало тут у щасливі літні дні, поки не надходила зима й метелики гинули.
Інеса опустила на обличчя вуаль і почала спускатися вниз.
Розділ XV
ПІТЕР ГРАЄ РОЛЬ
— Стійте, — попросив Пітер, зупинившись за дверима, — я все-таки нічого не розумію, Інесо. Що ви задумали? Чому ви не можете тут розповісти мені про те, що ви збираєтеся сказати?
— Ви з’їхали з глузду! — майже несамовито прошепотіла вона. — Невже ви гадаєте, що для мене є бодай якоюсь насолодою вдавати з себе закохану в каменюку, що має подобу чоловіка, який для мене аж нічого не значить… хіба тільки як друг, — додала вона швидко. — Я вже сказала вам, сеньйоре Пітер, що, коли ви не виконаєте те, що я наказала вам, ви ніколи не довідаєтесь про те, що я вам маю сказати. Вважайте, що я не впоралася з цим завданням, і через кілька хвилин я зникну звідси назавжди. Звичайно, що то означає для вас? Вибирайте, і хутко, бо я не можу довго стояти тут.
— Я слухаюся вас, нехай дарує мені бог, — відповів знічено Пітер із темряви порталу, — але я справді повинен…
— Так, так, ви повинні! — розлючено заперечила Інеса. — І не всім це здалося б великим покаранням.
Тому вона кокетливо трохи підняла край своєї вуалі й, позираючи з-під неї, промовила м’яким, ясним голосом:
— О, даруйте мені, дорогий друже, я йшла дуже швидко, забувши, що ви ще такі знесилені. Ідіть сюди, обіпріться на мене. Я слабка жінка, але вас я підтримаю. — Інеса піднялася сходами, аби наступної хвилини знову з’явитися в смузі світла.
Тепер Пітерова рука обнімала її талію.
— Обережніше на цих сходинках, вони такі слизькі! (Після того, як Пітер зачув ці слова, бліде обличчя його зашарілось). Не бійся, — вела далі вона солодким голосом, — у цьому саду ніхто не почує твоїх ніжних слів і не побачить, як ти голубиш мене. Навіть найревнивіша жінка. В давнину цей сад називали спальнею султанші — там, у кінці, є місце, де вона купалася влітку… Що ти сказав про шпиків? О, авжеж, в палаці їх багато, але зазирати сюди навіть для євнухів було рівнозначно смерті. Тут немає інших свідків, окрім квітів та птахів.
Вона наблизилася до головної доріжки й поволі пішла нею. Пітер усе ще обнімав Інесу, а її біла рука підтримувала його. При цьому вона зазирала йому в вічі.
— Нахиліться ближче до мене, — прошепотіла вона, — а то у вас обличчя, як у дерев’яного святого. — Пітер послухався. — Тепер слухайте. Ваша дама жива й здорова… Поцілуйте мене, будь ласка, у вуста, ця новина варта того. Якщо ви заплющите очі, то можете уявити, що це вона.
Пітер знову послухався, і з більшою охотою, ніж можна було чекати.
— Вона полонянка в цьому замку, — продовжувала Інеса. — Маркіз божеволіє від кохання до неї і будь-якими способами хоче змусити стати його дружиною.
— Нехай він буде проклятий! — вигукнув Пітер, обнімаючи Інесу.
— Увесь цей час вона була переконана, що вас немає у живих, але тепер вона знає, що ви живі й одужуєте. її батькові вдалося врятуватися й сховатись у своїх друзів. Там його не зуміє розшукати навіть Морелла. До того ж маркіз гадає, що старий утік із міста. Але Кастелл тут, і, оскільки в нього багато золота, він має зв’язок зі своєю дочкою.
Інеса
