Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
— Ви не Маргарет, — промовив він.
Задума вмить зникла з її обличчя, вона пожвавішала і підійшла до нього. Вона мала дуже граціозний стан.
— Ні, ні, сказала вона, схиляючись над ним і торкаючись своїми тонкими пальцями його чола, — мене звуть Інеса. Ви все ще марите, сеньйоре.
— Яка Інеса?
— Просто Інеса, — відповіла вона, — Інеса, жінка із Гранади, решта забуто. Інеса, доглядальниця за хворими.
— Тоді де ж Маргарет, англійка Маргарет?
Йому здалося, що тінь таємниці огорнула обличчя жінки і її голос перемінився, коли вона відповідала — в ньому не вчувалося правдивості. Чи це видалось його розумові, що став гострішим від гарячки?
— Я не знаю ніякої англійки Маргарет. А ви кохаєте її, англійку Маргарет?
— Так, — відповів Пітер. — її украли в мене. Вона жива чи померла?
— Я вже сказала вам, сеньйоре, що я нічого не знаю, але, — і знову її голос став природним, — я зрозуміла, що ви кохаєте когось, судячи зі слів під час хвороби.
Пітер подумав трохи. Він почав дещо пригадувати:
— А де Кастелл?
— Кастелл? Це ваш супутник, чоловік з пошкодженою рукою, схожий на єврея? Я не знаю, де він. Напевне, в іншій частині міста. Я гадаю, що його відправили до його друзів. Не питайте мене про це, я всього-на-всього ваша доглядальниця. Ви були дуже хворі, сеньйоре. Погляньте. — І вона подала йому маленьке люстерко, зроблене з полірованого срібла, але, зрозумівши, що він надто кволий, щоб узяти його, потримала люстерко перед його обличчям.
Пітер побачив себе в люстерку й важко зітхнув — його обличчя було мертвотно бліде й виснажене.
— Добре, що Маргарет не бачить мене, — промовив він і спробував посміхнутися, — з бородою, та ще з якою! Як ви могли доглядати за таким страшним чоловіком?
— Мені ви не видалися страшним, — м’яко відповіла вона. — Крім того, це моє заняття. Але вам не можна розмовляти, ви повинні відпочивати. Випийте ось це і відпочивайте.
Вона подала йому суп у срібній чашці. Пітер охоче проковтнув його і заснув.
Через декілька днів, коли Пітер почав видужувати, прийшла його чудова доглядальниця і сіла поруч з ним, з жалем поглядаючи на нього своїми ніжними східними очима.
— Що сталося, Інесо? — спитав Пітер, звернувши увагу на її сумне обличчя.
— Сеньйоре Педро, коли ви вперше прокинулись після тривалого сну, ви говорили зі мною про якусь Маргарет, чи не так? Я довідувалася про цю донну Маргарет, і в мене для вас погані новини.
Пітер зціпив зуби і промовив:
— Кажіть найстрашніше.
— Ця Маргарет мандрувала з маркізом Морелла.
— Він украв її, вирвалось у Пітера.
— Гай-гай, може бути. Та в Іспанії, й особливо тут, у Гранаді, це навряд чи врятує честь тієї, про яку відомо, що вона подорожувала з маркізом Морелла.
— Тим гірше буде для маркіза Морелла, коли я знову зустріну його, — люто пробурмотів Пітер. — Що ви ще хотіли мені розповісти, Інесо?
Вона з цікавістю поглянула на його змарніле, суворе обличчя.
— Погані новини. Я вже вам сказала, що погані. Кажуть, що цю сеньйору якось знайшли мертвою біля підніжжя найвищої вежі палацу маркіза. Чи упала вона, чи її скинули, ніхто не знає.
Пітер задихнувся. Запала мовчанка. Потім він запитав:
— Ви бачили її мертву?
— Ні, сеньйоре. Інші бачили.
— І доручили вам переказати мені. Інесо, я не вірю цьому. Якби донна Маргарет, моя наречена, померла, я б знав про це. Але серце мені підказує, що вона жива.
— Ви так вірите своєму серцю, сеньйоре? — озвалась жінка, і в її голосі вчувся відтінок захоплення.
— Так, я вірю, — відповів він, — у мене не залишилося нічого іншого, а це не така вже погана підтримка.
Пітер замовк, тільки згодом, через деякий час запитав:
— Скажіть мені, де я перебуваю?
— У в’язниці, сеньйоре.
— Ось як? У в’язниці, з прекрасною жінкою як тюремником та іншими прекрасними жінками, — він показав на гарну дівчину, яка щось принесла до кімнати, — як служницями. Та й сама в’язниця непогана. — Він обвів поглядом мармурове склепіння, прикрашене чудовим різьбленням.
— Там, за дверима, вже не жінки, а чоловіки, — відповіла вона з усмішкою.
— Мабуть. Адже полонених можна зв’язувати мотузками і з шовку. Ну, а кому належить ця в’язниця?
Інеса похитала головою:
— Я не знаю, сеньйоре. Мабуть, королю маврів. Адже ви самі казали, що я лише тюремниця.
— Тоді хто ж вам платить?
— Можливо, мені взагалі не платять. Можливо, я служу з любові, вона швидко глянула на нього, — або з ненависті. — Коли вона вимовила ці слова, обличчя її змінилося.
— Я сподіваюсь, не з ненависті до мене, — мовив Пітер.
— Ні, сеньйоре, не з ненависті до вас. За що я можу ненавидіти вас, такого безпорадного й такого славного?
— Справді, за що? Тим більше, що я такий вдячний вам — адже ви виходили мене й повернули до життя. Але тоді навіщо приховувати правду від немічної людини?
Інеса огляділась довкола. В кімнаті в цю хвилину, крім них, нікого не було. Вона нагнулась до Пітера і
