Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
— Ще навіть коли старався о корону — показував якусь ініціативу, а тепер…
— Попи, попи… То ж такі, що вилущать усе добре й не з такої слабовільної істоти.
Пан гетьман їв щось смачне. Нараз припинив і розреготався.
— А чи бачили ви, панове, як він б'є ведмедів і оленів на льоту?
— Як то «на льоту». Прецінь ведмеді не літають.
— Для нас з вами. А для коронованих голів літають.
— Тобто?
— А так. Аби не задавати собі труду їздити, ходити, стояти на полюванню, наш найясніший король велить із даху замку скидати ведмедів і оленів і б'є їх «на льоту».
Хто сміявся, хто стискав плечима, хто обурювався, а всі разом осуджували.
— Що ж говорити про державні справи, коли король не хоче потрудитися навіть для любимої розривки своєї.
— Здав усе на своїх любимців і заспокоївся.
— Єдина його праця — се що він каліграфічно гарно і без кінця рівнодушно виписує на паперах…
Хтось із гостей питався гетьмана:
— Чи то правда, що він не дає нікому жодних аудієнцій, бо то неспокоїть.
— Правда. Він навіть найвищим достойникам Корони показується здалека й лише при парадних оказіях.
— З ким же він тоді перебуває?
— З лакеями і блазнями — ото його любиме товариство. Фрідріх прусський сміється: «Знаєте, як проводить час мій коханий брат Август? Він одному блазневі дасть по пиці, другому в зад, а ті кричать: «Ой, рятуйте! Як боляче!» І мій добрий брат Август кладеться від сміху. А ті, кому хочеться королювати за нього, усяко похваляють такий спосіб провадження часу… — хо-хо-хо!..
— Допустити себе до того, щоби сторонні монархи сміялися.
— В Голландії було вибито медаль з трьома польськими «королями» — Сулковським, Генніке й Брюлем…
— Сулковський був бездара. По-моєму, все ж Брюль розумніший.
— Це правда, — говорив той же поважніший, із сивиною достойник. Він качав однією рукою шарик із хліба й дивився на нього уважно. — Брюля було вистилізовано ще за покійного короля. Я би сказав, що він з тої породи міністрів-авантюрників, як ото…
— Е, що там говорити! — перебив гетьман. Достойник глянув на нього, і в тім погляді було здивування. Хоч ти, мовляв, і гетьман, але мусив би знати правила ґречності. Пахолків своїх звик перебивати в мові.
А пан гетьман навіть не помітив.
— Що говорити! У нього тільки лакейський сприт і більш нічого. Його теж прекрасно характеризував Фрідріх: «Се, — каже, — боязливий, гнучкий характер. Ні розуму, ні пам'яті він не має й не вміє ніколи укрити своїх дипломатичних коншахтів. Він був би добрим для малої політики старих італійських князьків, але йому далеко до сталої мужньої систематики, яку мусять посідати істні мужі стану».
Пан гетьман помовчав, потім круто звернув розмову знов на короля. Видно, мав якусь ціль, коли за сьогоднішнім столом вів бесіду тільки в цьому напрямі.
— З електора саського ніколи не могло бути доброго короля польського — це ми знали ще на Волі. Ми й тоді казали: якщо не Пяст, то, в усякому разі, не король чужий. Конде, ще який чужий князь — тільки не Сас…
— І не швед…
— І не швед. Бачили ми вже такі приклади і не тільки на собі. Всім було видно, скільки лиха пішло з того, що електор ганноверський сидів на троні Англії, а князь чеський — на троні Швеції. А ще ж там не було питання, де лежить центр ваги, — чи в Лондоні, чи в Ганновері, чи в Стокгольмі, чи в Касселі. А тут? Нікчемний саський човен веде на буксирі великанського корабля Польщі.
Пан Ястшембський, хоч сидів далеко, але думав, що не випадає йому тільки слухати. Подумають іще — ото провінція.
І пан староста вирішив, що й він за всяку ціну мусить взяти участь у розмові. Тому, відкахикнувши, спитав:
— А правда, що наш король і досі не вміє по-польськи?
Питання ні до кого не було звернене. Гості, серед яких було немало досить значних людей, зробили вигляд, що не чули. І вже пан гетьман, як господар, з ледве достереженою усмішкою відповів:
— А не вміє, мосці добродзєю, не вміє. А де йому і вивчитися, як він більше живе в Дрездені, до Варшави заглядає рідко. — Початок фрази гетьман говорив у бік своїх провінціальних гостей; далі потроху одвертав лице й під кінець знову говорив до всіх: — Він навіть на нараду сенату приїздить тільки до границі. До столиці їде тільки з великого мусу. У нас він чує себе, як у чужім краю.
— Зате ж нікого коло себе й не має. Чарториські та ото Понятовський, Ржевуський — ото і все. Решта — з нами.
— Чарториські — сволота! Влізли до Брюля через Кайзерлінга, а потім і до короля.
— Властиво, Литва винесла Августа на трон. Але тепер і литваки перехиляються до нас із досади на Чарториських та Понятовського.
— А нам треба використати ту неохоту дударів до фамілії.
— Детронізувати! — крикнув якийсь молодий голос.
— Це все так, — глибокомислено говорив пан гетьман, — але… Але вищим політикам треба дивитися ширше. Головна опора Сасів — Росія і Австрія. Ну, а наша ставка на Прусси, Францію, Швецію й Турцію.
Словом, попали наші провінціали в самий центр високої політики. Вони й не підозрівали, що всю оцю обідню розмову в таких тонах затіяно було тільки ради них. Не без того, що й звичайно говорено у гетьмана за столом про політику, але не в такій пересадній мірі. Тепер же хотілося насамперед просто
