Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— А в мене в голові і досі гуде, як від похоронного дзвону.

— Дуже було тяжко?

— Спробуйте самі залізти до тієї сторч поставленої труни, тоді й дізнаєтесь, — сердито буркнув Димов.

«Ні, зараз з ним контакту не встановити. Краще зачекати…».

За годину вони дісталися закладу тітоньки Росмейєр.

«Блакитний Янгол». Ця назва — сентиментальна данина минулому. Так колись звався готель її батька на одному з узгір’їв Гарцу, куди екскурсантів приваблювали не лише гарні краєвиди й чарівність блакитноокої дочки господаря готелю. Все це лишилося в далекому минулому, життя нещадно пообскубало пір’ячко янгольських дівочих крил. Одна пір’їнка — ота назва, — тільки й зосталася на спогад, хоч і вибрала його фрау Росмейєр явно недоречно: менш за все на янголів скидалися постійні мешканки її «пансіону».

Пізніх гостей турботлива тітонька Росмейєр зустріла з непідробною радістю:

— О, гер Домантович, чи ж можна так нехтувати друзями! Ми всі сумуємо, ми всі запитуємо одна одну: куди поділися наші милі хлопчики, що вміють так добре розважати нас, самотніх жінок? Невже в іншому місці їх зустрінуть привітніше й гостинніше?

— Тільки у вас, люба фрау, почуваєш себе, як вдома! Але ж ми, бідолашні чоловіки, мусимо думати не лише про розваги, а й про справи. Нудні справи, що примушують нас їздити або тижнями сидіти на місці, по різних бюро й конторах. Та цур йому й пек! Сьогодні ми погуляємо… спустошимо силу пляшок і гору наїдків.

Батарея спорожнілих пляшок зростала на їхньому столику з дивовижною швидкістю. Димов пив сам, пригощав жіноцтво, нікого окремо не вирізняючи. Домантович з цікавістю спостерігав, як звичка до самоконтролю не залишала його вихованця навіть у стадії сп’яніння. Лише раз, буквально на кілька хвилин він себе зрадив. Коли з радіоли полинула модна пісенька з драматично-грайливим мотивом і до краю безглуздими словами, він порухом дужої руки зіштовхнув з колін чорняву дівчину, що й собі взялася наспівувати, змагаючись з радіолою. Випроставши плечі і трохи відкинувши голову назад, він раптом сам заспівав, перекриваючи хрипким басом усі інші звуки: «Славное море, священный Байкал…»

Пісня розлягалася вільно й широко, вражала пристрасним закликом до волі.

Проспівавши перший куплет, Димов враз ніби отямився і замовк.

Зараз, пригадавши цю сцену, Домантович прикидає в думках, як йому підступитись до цього хлопця. Поки що ясно одне: не всі нитки, що зв’язували Димова з минулим, порвались остаточно. Одна-дві тоненькі, проте цупкі, тільки їх торкнись — починають бриніти, боляче відлунювати в серці, а іноді стискають його, мов зашморг, пекучою тугою. Ностальгія. Туга за Батьківщиною. Не тільки тебе, Димов, сушить ця хвороба. Є ще, на жаль, одурені, залякані бідолахи, які никають по світах з страшним тавром «емігрант». Втім, емігрант — то колись. Тепер вигадали по-іншому: переміщена особа. Переміщена… Звідки і куди? Від домівок, від рідних у посудомийки і бензоколонки Заходу, у напівзруйновані бельгійські шахти чи в комунальну службу Мюнхена? Тобі, Димов, твердять зараз, ніби ти вільна людина. Вільна від чого? Від Батьківщини? Чи, може, від своїх нових хазяїв, які прирекли тебе до найстрашнішого і найганебнішого? Димов… я хочу витягти тебе на рівну путь. Допоможи ж мені! Зважся на звичайну людську розмову, краплину довіри.

Холодна вогкість проймає до кісток. Піднятий комір і насунутий на очі капелюх погано захищають від негоди. Домантович зіщулився.

— Дай-но мені, трохи зігріюсь!

— Готово! Димов випростався.? Манометр є?

Домантович постукав ногою по покришці:

— І так видно! Поїхали! Шлітсен не любить, коли запізнюються.

— Так за ним скучили?

— Скучив за ліжком, коли хочеш знати. Ти хоч трохи поспав під ранок, а я й повік не стулив.

— Чого ж так? Мене стерегли?

— Дурень ти, дурень! Теж мені скарб! З досади, що не остерігся і разом з тобою перебрав… Знаєш, є у мене в місті дівчина, справна дівчина… Гадав до неї на часинку вирватися. Та як з’явишся в такому вигляді!

— Так то ви їй листа вкидали?

— А кому ж іще? Генералові Клею?

«Ах ти ж тварюка! Прикидався сонним, а сам… На одну мить з машини вийшов! Може, то не я його, а він мене мав стерегти?»

— Слухай, Димов! Будь другом! Ні гу-гу про дівчину! Сам знаєш, як начальство не любить, коли ми з кимось із місцевих взаємини підтримуємо. Мовчатимеш?

— А мені що? Я спав…

— Ну, тоді послуга за послугу. Розповім тобі про одну цікаву машину, що до нас привезли. «Детектор брехні» називається. Ганятимуть усю школу, для перевірки, хто чим дихає. Закріплять на тобі всі штучки і почнуть запитувати. Якщо запитання не зачепило тебе за живе; ти відповідаєш спокійно, і на стрічці самописець накреслить пряму лінію. А коли запитання чомусь схвилює тебе, мозок тієї ж миті надсилає сигнали в твою нервову систему, організм реагує скороченням м’язів, виділенням поту і ще там чимось. І на стрічці, досі рівній, утворюється наче виплеск хвилі… А поруч сидить ще один дивак і дивиться на осцилограф, куди цей імпульс теж подається, для наочності, так би мовити. Намацають слабину і починають длубати по болючому місцю. Щось на зразок дитячої гри в «холодно-жарко». Тільки тут, брат, гра провадиться цілком серйозно… Запитають тебе, наприклад: «Чи хочете ви поїхати на Вогняну Землю?» А навіщо тобі ця Вогняна Земля? Чого ти там не бачив? Спокійно відповідаєш: «Ні». І, як то кажуть, всі задоволені, всі сміються. А потім раптом приголомшать запитанням: «Чи виникала у вас коли-небудь думка перебігти до росіян?» А в тебе, наприклад, колись