Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Домантович скоса глянув на Димова. Той напівобернувся до оповідача і напружено слухав. Щось невловимо тривожне пробивалося крізь машкару байдужості.

«Еге, та ти злякався! Виходить, тобі є що приховувати! Можливо, я сам відіграв роль своєрідного детектора, а ти справді хочеш накивати п’ятами…»

— Ну як, сподобався апарат?

— Нічого собі машинка! — Димов відвернувся і замислено дивився на дорогу. — І коли вони збираються її випробувати?

— Почали налагоджувати. Гадаю, за тиждень-два впораються.

— Квапляться, виходить?

— Атож…

Запала пауза. Димов не наважувався її порушити першим, щоб не виказати свого занепокоєння. Звичайне байдуже обличчя, тільки жовна нап’ялися під тонкою шкірою.

«А ти хвилюєшся, хоч як не ховайся з цим, а хвилюєшся. Неспроста ти запитав і про початок випробувань. Бува, надумав щось утяти. Не до речі, зовсім не до речі було б це зараз. Ех, Димов, Димов…»

— Знаєш, що мені спало зараз на думку, — сказав раптом Домантович, немов виринувши з задуми. — Не вірю я, щоб людина не могла перехитрувати машину. Не вірю — і все! На що вони розраховують? На те, що опитуваного можна спіймати зненацька. Так би мовити, головний козир у них — ефект раптовості. Машина їхня розрахована на слабодухих. Ошелешать такого несподівано, а він і лапки вгору. А справжню людину, таку, що зможе тримати себе в руках, машина не здолає. Бо людина ця зарані може передбачити, на чому її схочуть загнати на слизьке, привчить себе спокійно думати про це. От хоч би й мене. Припустимо, запитають про мою дівчину. Секрету тут особливого нема, та я не хочу, щоб лізли мені в душу. Ручуся, ані стілечки вони не дізнаються. Та й про всі інші мої таємниці, а такі в мене є, як і в кожної людини. Зарані відтреную свою волю, сам себе почну запитувати і сам собі відповідати так, як хочеться мені, а не тим, з детектором… Перед випробуваннями вони пустять про машину поголос. Така-то вона і така, як не крийся, а нічого від неї не приховаєш. Потім покажуть детектор і почнуть наганяти страху. І все це для того, щоб вивести нас з рівноваги, щоб жижки в пас трусилися від самого погляду на те диво. А мені начхати на все, бо я вже натренував свою волю, вірю у перевагу людини над машиною.

— А якщо випити таблетку, яку ви мені дали позавчора?

— Можу дати ще, після них, кажуть, нерви стають мов манільські канати. Та краще покладатися на себе. І тобі раджу.

— Спасибі, що розповіли! — Димов ніяково посміхнувся. — І за позавчорашнє.

— Пусте!

— Не кажіть, для мене ваше добре ставлення багато важить. Ми ж тут кожен сам по собі. Горлянку один одному ладні перегризти. І коли хтось, коли…

— Зрозуміло. І мені, сказати по правді, тут не дуже весело. Може, й гірше, ніж вам. Тому так часом хочеться з кимось бодай словом перемовитись…

— Мені іноді доручають приставляти вантажі. Якщо вам колись треба буде знову вкинути листа чи щось переказати… Я з охотою… Зроблю це обережно.

— Ну, спасибі! Бо тепер, мабуть, не скоро пощастить вирватися з нашої в’язниці.

Незабаром машина проминула шкільну браму. Домантович з Димовим розпрощалися, холодно кивнувши один одному. Лише в погляді обох світилося незвичне тепло.

Того ж вечора Домантовичу довелось заступити на чергування замість іншого вихователя, котрий раптово зліг. Незадовго до відбою в двері чергового несміливо постукали і до кімнати протиснулась невисока вертка постать.

— Чому зайшли без дозволу, Гусєв? — невдоволено запитав Домантович.

— Пробачте, пане інструктор! Зачулися чиїсь кроки, і я злякався, що мене побачать. Бо справа в мене така… Делікатна, одне слово.

— Говоріть і коротше, що там у вас?

Гусєв нечутно наблизився до стола, озирнувся на двері, потім півголосом проказав:

— Донесення хочу зробити про одного курсанта. Димов його прізвище.

«Ах ти ж гнида!» — огидливо зморщився Домантович.

— Слухаю. Що він там накоїв?

— Ще не накоїв, пане інструктор, але збирається накоїти. Наміряється тобто.

— Говоріть конкретніше!

— Дозвольте по порядку, пане інструктор, щоб уся картина вималювалась. Жили ми, значить, в одній кімнаті. Так моє ліжко, а так його. Ну, познайомились, ніби товаришувати стали. І почав я примічати за ним настрої всілякі. То заведе про свій Сибір, то лає все німецьке. І запримітьте таку деталь. Як зайде мова про Росію, то вирази зовсім невідповідні: наші, каже, або в наших. Я, звичайно, підтакував, щоб вивідати, а він і зовсім розперезався. Радіо взявся крутити. Крутить, крутить, але так хитро, щоб ніби ненароком Москву зачепити, щось вихопити з передачі. Я кажу йому: покинь ти нишпорити по ефіру, знайди якусь музику, а він тільки посміхається та, примруживши очі, дивиться на мене… Одного разу спіймав репортаж: у Будапешті грало московське «Торпедо» з «Вашашем». Бачили б ви, як він за росіян уболівав. Коли вони забили четвертий гол, мало не цілуватись поліз. Я ще тоді хотів сповістити, та хотілось фактів більше зібрати.

— І знайшли їх?

— Знайшов, пане інструктор! — Гусєв зовсім перехилився через стіл. — Можна сказати, пощастило мені, що я знепритомнів після тієї духовки, куди мене замкнули. На той час ми вже окремо мешкали, після того, як нас перевели