Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

class="book">Блукали ще довго колишні запорожці понад Дунаєм та понад Дніпром, шукаючи волі та долі, та тільки, як співає народна пісня, даремно:

А вже років більше сотні, що козак в неволі!

Понад Дніпром ходе, викликає долю:

«Гей, ти, доле, вийди з води,

Визволь мене, серденько, з тяжкої біди!»

— Не вийду, козаче, не вийду, соколе!

Ой, рада б я вийти, так сама в неволі,

Гей, у неволі, в ярмі,

Під московським караулом у тюрмі.

ДОДАТОК ДО ОПОВІДАНЬ ПРО СЛАВНЕ ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ НИЗОВЕ

Хоча з часів зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі минає скоро 150 років, а з часів зруйнування останньої — Задунайської Січі скоро мине 100 років, а згадки про запорожців ще живуть навіть між простим неписьменним народом України та Добруджі. Згадки ті підтримуються трьома засобами: 1) народними думами та піснями, з котрих деякі ще й у наші часи можна почути од небагатьох уже по своїй кількості українських сліпців-кобзарів; 2) малюнками народного малярства; 3) оповіданнями старих людей.

Щодо першого засобу — народних дум та пісень, то з тої частини скарбу їх, що збереглася до наших часів, я вмістив у свої оповідання досить численні зразки і дум, і пісень, з котрих досить добре можна уявити собі, як дивився неписьменний люд на козацтво і на ті події, котрі мали зв’язок з козацтвом; через це спинятись на цьому засобі підтримування народної пам’яті про запорожців я вже не буду.

Народні українські художники, треба гадати, придбали для нащадків великий скарб картин на історичні події, та, на жаль, татарські наскоки на Україну та Велика Руїна її і «Згін» 1768 року майже нічого не лишили нам з того скарбу. Малюнки на теми козацького та гайдамацького життя ми маємо лише пізніших часів XVIII та XIX віків, коли через обставини життя образ козака-лицаря вже перетворювався на образ гайдамаки. Запорозький козак на таких малюнках, на всіх майже без винятку варіантах, малюється з бандурою у руках, а коли на картині декілька козаків, то хоч один з них буде з бандурою Здається, що, за народною пам’яттю, вільне козацьке життя в степах та дібровах навіки сполучене з піснею під жалісні згуки бандури.

Під усякою картиною народного маляра обов’язково писалось коротенько про вдачу та звичаї того козака, котрий був намальований, коли ж на картині було декілька козаків, то під всяким з них на самій картині писалося, що він робить. От, наприклад, намальовано на одній картині молодого запорожця з бандурою у руках і з люлькою у роті; сидить він під деревом серед степу, а навкруг нього розкладене й розвішане по дереву все, що потрібно козакові у поході, і навіть ложка; підписано так:

їхав козак полем та й отакувався,

Сів під зеленим дубом та й розперезався:

«Гей, як мені душно!

Я козак Бардадим, куди гляну — степ, як дим!

Гей, шкода ж мені великая молодому,

Що як доведеться в степу помирати,

То нікому буде козацькі кості мої поховати:

Татарин боїться, а лях не приступе,

Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупе.

А я того не боюся — горілки нап’юся,

В бандуру заграю, з товаришем погуляю.

Гей, я, козак, був змолоду добряка,

Що не лишав у Польщі ні жида, ні ляха,

Там-то ми гуляли — ляхів оббирали.

Під другою, майже такою самою картиною, напис інший, а саме:

Хоч дивись на мене, та ба — не вгадаєш,

Звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не взнаєш.

Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,

Той може і прізвище моє угадати:

В мене ймення не одно, а єсть їх до ката, —

Так звуть, як набіжиш на якого свата:

Жид-псяюха мене з ляку за брата приймає,

Милостивим добродієм ляхва величає.

А ти як хоч називай, на все позволяю,

Аби крамарем не звав, бо за те полаю,

А якого роду я, то всяк про те знає.

Хто по світу ходе-блука та долі шукає.

Я — козак запорожець, ні об чім не тужу.

Як люлька є й тютюнець, то мені й байдуже!

Друга, теж дуже поширена картина, малює трохи підстаркуватого запорожця, що сидить під деревом у лісі так само з бандурою у руках:

Гай, гай, як був же я молодим, яку мав я силу,

А тепер од лиха-горя і вош одоліла.

Здається, плечі вже не ті, а ноги чужії.

Кругом мене одоліли вороги тяжкії,

Як бачу я, недобра є козацька година.

Цвіте, в’яне, наче в степу молода билина,

Хоча мені і не страшно в степу помирати,

А жаль тільки, що нікому в степу поховати.

Жид цурається, а лях не приступе,

Хіба яка зла звірюка у байрак поцупе,

А може, я в городах умирати мушу?

Може, хоч там одпом’януть попи мою душу,

Бо на степу попи, ченці ізвертали з шляху,

Козак. За народним малюванням

Протопоп, филозопи набирались жаху,

Але ж мені не годиться на лаві вмирати,

Бо ще в мене є охота і ляхів шарпати,

Бо ще в мене є що-небудь прокинуть до смерті.

Жидам, ляхам ще мушу й носа утерти.

Хоч я трохи зледащів, однак чують плечі —

Здається, я поборовся з ляхами на герці.

Траплялося, ще й не раз, варити те пиво,

Що пив турок і татарин, що пив лях на диво.

Багато десь і тепер лежить із похмілля,

Мертвих голов по степу із того весілля.

Надія в мене на мушкет, на ту сіромаху,

Що не ржавіє ніколи, — на шаблю на сваху,

Бо хоч вона і не раз мазкою умилась,

А все ж таки і тепер якби розізлилась,

То не одна б голова на дві розвалилась.

Надія в мене і на спис, на гостре ратище,

Коли хочеш утікать, скач на нього вище.

Як натягну ж лука я, брязну тятивою,

То від нього і хан кримський мусить утікати Та із скрині усе добре, червінці хапати.

Гей, ну ж, братці, запалимо у степу пожари,

Щоб кожухи поміняти на лядські жупани!

Як ярмарок добрий буде, удачу покаже,

То не один і жид і лях від списів поляже.

А послі, братці, повертати до Січі не стану.

Кожухи нумо скидати та геть їх до ката,

Аби добігти до корчми, до першого свата,

Та могоричу більш у Січі та грошей достати.

Часто запорожці змальовані цілими ватагами.

Дуже схожа до цієї картини картина у Катеринославському музеї Поля, одшукана і подарована музею автором цих оповідань. На