Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Гей, бандуро моя золотая,

Коли б до тебе дівчина молодая —

Скакала б і плясала б до лиха,

Що не один козак одцурався б солі міха,

Бо як заграю, то всяк поскаче,

А після не один вражий син заплаче...

Козак душа правдивая, сорочки не має.

Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє...

Хоч дивись — не дивись, та ба, не вгадаєш:

Відкіль я і як звали, нічичирк не знаєш.

Біля козака стоїть сулійка з горілкою й чарка, тут же долі лежить шапка, а під шапкою окремий напис:

Козак Мамай з товаришами

«Шапка моя сибірка, по тобі по всій дірка:

Коли б мені ляха обідрати, щоб цю шапку

полатати».

Другий козак на тій же картині варить на тагані куліш, а під ним напис:

«Хоч я в степу веселюся —

Одним кулешем похмелюся».

Третій козак на картині сидить осторонь під деревом і, одвернувши комір сорочки, робить те, що зазначено у головному напису.

Четвертий козак на задньому фоні картини стріляє з рушниці, мабуть, полює на птахів.

Цікава ще картина, наведена в «Історії України» М. Грушев-ського.

Це вже малюнок не з похідного, а з січового життя запорожців,

бо всі козаки не мають ні на собі, ні біля себе зброї. Треба гадати, що запорожці гуляють на вільному повітрі десь біля Січі: один грає на бандурі, один танцює, двоє частуються з «михайлика» горілкою, а двоє заходились битись...

Що ж до останнього й найпростішого засобу підтримання у народі згадок про запорожців — народних переказів та оповідань, то їх збереглося й до наших часів дуже багато, але скористуватися з тих оповідань майже нічим. Ще в сімдесяті роки XIX віку автору сих оповідань доводилося чути од лоцманів, що проводять через пороги на Дніпрі плоти й барки, досить правдиві й серйозні відомості про життя й звичаї запорожців, але до наших часів і тих небагатьох оповідань не збереглося. Провідна ідея життя запорожців — боротьба за волю й за поневолених вже зникла з народної пам’яті. Великого духу вчинки запорожців, що робилися під натхненням високої ідеї, сучасний неосвічений і несвідомий селянин не може пояснити собі нічим іншим, як характерством, себто чарами. Від усякого селянина на бувшому Запорожжі можна почути, що запорожці се були такі характерники, що вміли наводити на ворогів «ману», тобто робити так, щоб ворогам ввижалося зовсім не те, що справді робилося; вміли замовляти себе од ворожої зброї, навіть могли руками ловити ворожі кулі. Запорожця, за їх переказами, ніяк неможливо було вловити, бо він міг, пірнувши у шаплик з водою, виринути аж на березі Чорного моря.

Наш художник Корнієнко намалював картину «Характерник», яким у наші часи темний люд уявляє собі запорожця: він кинув на річку килим, сів на нього — пливе та грає на бандурі, та так гарно грає, що зачарував навіть птиць і рослини.

Багато ще всяких нісенітниць можна почути тепер про запорожців, а правдивого дуже мало, і через те, на нашу думку, народ-

ні перекази про них у наші часи вже втратили свою вагу. Не бачимо ми правдивого розуміння провідної ідеї життя запорожців і на тих народних малюнках, які збереглися до наших часів, бо ті картини малювались, очевидно, не раніше XVIII віку, в часи вже занепаду Запорожжя. Вимирають та переводяться й кобзарі, заносячи на той світ свої стародавні думи, у котрих тільки й відбивається ще провідна ідея життя запорожців. Та, незважаючи на все те, пам’ять про козаччину й Військо Запорозьке, пам’ять про запорозьке лицарство, що вже оджило свій вік, не вмирає, тепер разом з освітою народних мас з’явилися нові, найбільше певні засоби до визнання свого минулого: правдиві книжки і музеї, до котрих зібрано дещо з того, що лишили по собі запорожці. Одним із таких музеїв є обласний музей імені Поля в Катеринославі, до котрого працею шановного історика Запорожжя Д. І. Яворницького зібрано досить багато скарбу, що торкається запорозького життя й побуту.

Ой Січ — мати, ой Січ — мати!

А Великий Луг — батько!

Ой, що в лузі заробити,

Те у Січі пропити.

Уривок із запорозької пісні дуже влучно пояснює, як дивилися козаки на Великий Луг і за що для себе мали. Вони називали його батьком, себто тим, хто давав їм життя.

І справді: коли б не було Великого Лугу, то не існувало б і запорожців, бо чи втрималася б у ХУ-ХУИ і навіть у XVIII століттях на низу Дніпра невеличка християнська громада — серед численних татарських орд. Але разом із тим ця пісня зазначає, що Великий Луг був місцем праці та заробітків запорожців.

Великий Луг споконвіку відомий давньому культурному світові. Ще за чотири століття до Різдва Христа, себто за 2300 років до наших часів, грецький учений і письменник Геродот уже описував цю величезну, вкриту лісом низину, порізану й омиту протоками Дніпра, яку він звав Гілеєю.

За часів запорожців Великий Луг починався з того місця, де Дніпро, вихопившись із-поміж скель Карпатського передгір’я і пересягнувши розкидані на його шляху пороги та забори, поділявся спочатку на дві широкі протоки, що оточують Хортицю, а далі відразу ж за цим островом, неначе зрадівши, що вибіг на рівнину, заходився розкидатися на тій площині протоками, спершу на південь та схід, — ліворуч, а далі вже на захід, — праворуч. Південно-східною межею Великого Лугу й Хортиці стала протока, або річка, Кушугум, а нижче — до лиману Великої Води — річка Кінська, й тільки на невеличкій частині — головна водотока Дніпра. Південно-західною межею Великого Лугу, вздовж 35 верст од Хортиці, протікав Дніпро, а там, аж до лиману Великі Води, ті протоки, що відбиваються од Дніпра в праву руку, а саме: Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Річище, Орлова, Лапинка, Підпільня, Піскувата, Бакай та Бистрик. Всього Великий Луг од острова Хортиці до лиману Великої Води, міряючи Дніпром, простягся на 110 верст; упоперек же він шириться найбільш на 20 верст, а найменш — на 3 версти. Вся ця величезна площа, яка складає понад 1000 квадратних верст, або більше мільйона десятин землі, поросла лісами, очеретами та високими травами, прикрашена озерами та лиманами й порізана протоками Дніпра,