Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

В останні роки існування Січі права брати участь у обранні старшини почали домагатись і жонаті козаки, але перша ж участь їх у раді була дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), котрий сам, своєю волею скасував Запорозьке Задунайське військо.

Зберігся за Дунаєм і звичай, щоб старі поважні козаки кінчали своє життя по монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було свого монастиря, яким на Запорожжі був Самарський монастир; із Задунайської Січі старим козакам доводилось іти спасатись або на Святу Гору (Афон), або у Молдаву, у монастир, котрий запорожці звали по-своєму Мирнопояном.

Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати на байдаки. Кінноти за Дунаєм запорожці мали небагато, певно, через те, що після згону з Буджака під час російсько-турецької війни 1787-1801 років вони більше як 15 років не мали степу. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не вспіли придбати великих табунів.

Під час виходів запорожців у походи військом керували наказні отамани, обрані тими самими козаками, що вибиралися у похід. У далекі походи запорожці, як і за часів Нової Січі, брали з собою церкву й священика.

Войовничий хист у запорожців за Дунаєм занепав. Це так і повинно було статись, бо зникла та провідна мета, котра породила на світ Військо Запорозьке — боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер запорожцям доводилось боротись не з бусурманами, котрі вже нічим не зачіпали України, а за бусурманів проти християн, і така супереч дійсності з ідеєю не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад войовничого хисту у задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі Коша козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, така полегкість дозволялась тільки тим козакам, котрі вже раз побували на війні.

Старі дніпровські запорожці після переходу Січі на Дунавець хутко вже почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільній, а разом зі старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї, нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.

З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом все міцнішало, а землі між Дніпром та Дністром залюднювалися, втеча за Дунай робилася все більше трудною. По дорозі таких втікачів ловили пани і забирали в неволю до себе. Між Бугом та Дністром велося прямо полювання на таких втікачів, та й у Молдаві втікачі ще не були у безпеці, бо молдаванці й турки, що жили по Молдаві, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального

становища, так само робили їх своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через 6—7 років блукання од одної неволі до другої.

Щоб полегшити втікачам подорож на Дунай, Запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих «вожаїв». Ті «вожаї» звичайно йшли у Київ або у Почаїв на прощу, а повертаючися назад, підмовляли по дорозі людей тікати од панів і йти разом з ними за Дунай на Січ. Такі «вожаї» приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких «вожаїв», бо їм з Січі видавалися пашпорти як турецьким підданцям.

Про трудності переходу за Дунай збереглися навіть пісні:

Ой, да Дунай річка та широка Та на перевозі все глибока,

Да луги із лугами,

А береги з берегами...

Ой, там запорожці проїжджали І молодих бурлак проводжали...

А тепер не проходять І бурлак не проводять За превражими панами!

Ой, да ваші пани все поляки,

А пишуть письма про бурлаки:

«Да коли б нам їх піймати,

Да кого б нам оддати Да у ті нещасні солдати».

II

Там стояли все могили,

Де бурлаки проходили.

Та степи за степами І луги з берегами...

Там чумаченьки проходили І бурлаченьків провозили,

А тепер не проходять І бурлак не провозять —

Все за вражими панами Наші бурлаченьки догадались,

Через Дунай-річку перебрались.

Та Дунай річка-мати,

Та не дай погибати Нам безщасним сіромахам.

Суд у Задунайській Січі був такий самий, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки була, як і на Запорожжі, шибениця.

Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав як служити, і після того висвячував і постригав.

Земля у Дунайському Запорожжі була так само поділена, як і на Дніпрі. Всякий, хто будував собі оселю, мав право орати землю і засівати стільки поля, скільки мав сили обробити. Дозволялося обробляти землю й робітниками, так що й за Дунаєм скоро почався поділ товариства на дуків та голоту.

Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби у дунайських гирлах була надзвичайна сила, і всякий курінь мав свого окремого гармашного завода, а то так і декілька заводів. Збували рибу запорожці у великі городи по Дунаю: Галац, Братів та інші. Надзвичайна сила була на дунайських гирлах та островах і дичини. Тут ще ходили в ті часи табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й з капканами та іншими приладдями.

Опріч рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. На заробітки вони вільно ходили по всій Туреччині і заробляли досить добре.

Горілку на Січ приставляв звичайно який-небудь єврей, але сам не торгував нею, а здавав відрами на Кіш; торгували у шинку самі запорожці, всякий курінь по черзі, і вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.

Од турецького султана запорожці одержували платню й «таїну», тобто припас. З припасу їм видавалось: борошно, чечевиця, оцет, олія, порох та оливо (свинець). Скільки од султана видавалося на всякого козака таїну — невідомо; платні ж давалося біля 12 крб. на рік на всякого козака.

Скоро після упорядкування Січі на Дунавці Калниболоцький передав булаву кошовому Рогозяному Діду. З яких причин те сталося, немає відомостей; треба ж гадати, що через хворість Кални-болоцького або й смерть, бо після року 1814 про