Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Із звірів у Великому Лузі водилися вовки, вепрі, олені, дикі кози (сугаки), лисиці, коти, зайці, барсуки, горностай, ховрашки, бобри, куниці й виндихи, нарешті, під осінню пору, заходили сюди і степові мешканці — тарпани (дикі коні), перебуваючи найчастіше на Томаківському острові.

Найкраще привілля тут мала птиця. Ніхто не перешкоджав їй у Великому Лузі кублитися й виводити пташенят. Од стрекоту й щебету повсюди ще в XIX столітті люди не чули одне одного. Дніпрові коси колись прямо біліли од баб (пеліканів) та морських чайок; за лебедями, дикими гусьми, бакланами та качками часом не видно було в озерах води; журавлі, лелеки та чаплі велично та спокійно походжали по болотах; береги лиманів рябіли від безлічі куликів; кучеряві ж дерева Лугу ставали притулком горлицям, зозулям, тетеревам, удодам, коростеням, сорокам, стрижам, соловейкам, чижам, щоглам та іншій співочій і неспівочій птиці, чий спокій порушували хіба що соколи, яструби, шуліки та велет-ні-орли.

А скільки там було бджоли, що вільно роїлася на деревах і навіть в очереті; мед же носила в дупла дерев, у розщелини скель і навіть у ямки між травою просто на землі.

Тож нікого не здивує, що у Великому Лузі козаки не тільки мали собі готову їжу, а навіть заробіток. Усе Військо Запорозьке харчувалося на Січі рибою й дичиною з Великого Лугу, причому про запаси їжі для себе мав дбати кожен курінь, а щоб козаки не збивалися гуртом до наймиліших їм урочищ і користувалися Лугом усі однаково, то на Січі, в день Нового року, курінні отамани тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати.

Рибальство й полювання тривало все літо, а позаяк у Великому Лузі всього було з надтом і добувалося воно легко, то запорозькі громади добували далеко більше риби й дичини, ніж її потрібно для війська, й увесь той лишок ішов на спродаж через крамарів, які приїздили на Січ, — у Польщу, Московщину, Німеччину й Туреччину. Для продажу рибу солили або в’ялили, а зі звірів виробляли шкури.

Меду від диких бджіл у Великому Лузі добували так багато, що в запорожців він вважався щоденною приправою до соломахи, й чимало того меду та воску вивозилося до Цісаріцини.

Запорозьке товариство обережно й розумно користувалося скарбами Великого Лугу — не винищувало дрібної риби, не било молодої дичини, зберігало багатства Лугу до останніх днів своєї Січі в 1775 році — й покинуло Великий Луг зі сльозами на очах та нудьгою в серці. Руїна й нищення Великого Лугу почалися лише після того, коли наприкінці XVIII століття його землі й води було поділено царицею Катериною поміж великими вельможами, а ті пороздавали й річки, й озера, й ліси в оренду таким людям, що за часів Запорожжя не сміли б у Великий Луг і носа поткнути; і вони коли не всі ліси, то; принаймні, найдорожчі з них дерева, як дуб, граб та оріх, почали вирубувати на спродаж, а право рибалити та полювати передавали окремим рибалкам і мисливцям.

Усе XIX століття велося таке грабіжницьке хазяйнування у Великому Лузі. Кожен орендар або управитель намагався якомога більше мати прибутку з оренди і без жалю винищував звіра, рибу і птицю, а заможні й часом вельможні землевласники діставали со

бі прибутки з того, біля чого не працювали.

На щастя, винищити таку величезну площу, як мільйон десятин, неможливо було за кілька десятиліть, і ще й у наші часи можна почути від старих людей оповідання про колишнє привілля й щедроти Великого Лугу. 116-літній дід Розсолода у 80-х роках XIX століття в селі Чернишівці так розповідав про Великий Луг професорові Д. Яворницькому:

«А бджоли було тієї! А меду! Мед по пасіках, мед і по зимівниках, мед і по бурдюгах — так і стоїть, було, у липовниках: скільки хочеш, стільки й бери; більш усього від диких бджіл. Дика бджола скрізь, було, сидить: і на комишах, і на вербах; де буркун — у буркуні; де трава — у траві. За нею і проходу не було: то, було, вирубують дупла, де вона сидить. А лісу того! Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння! Груш, було, як напада з гілля, так хоч бери граблі та горни валки: так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солодкі такі були, так патока з них і тече. А товщина лісу яка була? Верби, так їй-богу, десять аршин у обхват...

А звіру та птиці? Вовки, лисиці, барсуки, дикі кози, чокалки, виндихи — так один за одним і біжать, так і плазують по траві. Вовків така сила була, що їх кийками били, а з їх кож чоботи носили та кожанки робили. А їжака того — їжака!.. І казати нічого. Були ще й дикі свині, такі гладкі та здорові; вони більше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавні яку свиню, то скоріше кидайся на дерево, а то — хрю! хрю! хрю! Чмок — та до тебе, так рилом і пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як за-баче чоловіка, зараз до нього товць рилом! З ніг звале, тоді й давай рвати. Були й дикі коні: вони цілими табунами ходили. А що уже птиці було, так Боже великий! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерваків, куріп’ят — так хо-хо-хо!

І що то за сила тієї птиці була! Як підніметься з землі — сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гілля не видно: саме висе; а як спуститься на землю, то й вона наче долівка, так і зачорніє. А лебеді як зведуться битись поміж себе, то піднімуть такий крик, що батько, було, вискочить із бурдюга та давай на них стрілять, щоб порозгонить, а вони піднімуться вгору та тільки порось-порось-порось!.. Нема тепер і тієї сили риби, що тоді була. Оця риба, що тепер, так і за рибу не щиталась. Тоді все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за все одвічали. У одну тоню її витягали стільки, що на весь курінь ставало. Та все тоді не так було. Тоді й зими тепліші були, ніж тепер, — це вже кацапи своїми лаптями понаносили до нас хол ода...»

Дуже цікаве оповідання про Великий Луг та суміжний із ним степ записав етнограф Я.П. Новицький 1887 року від вісімдесяти-восьмилітнього діда Джигиря із села Кушугумівки; він міг знати Великий Луг не раніш, як через 40