Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Грім з ясного неба. Чоловік корони не хоче… Все життя за неї чіплявся, а тепер, коли дають живу в руки, не хоче. І так, і так Понятовський, і туди і сюди, всі свої таланти пустив у хід — нічого не помагає. Як затявся старий.
Ну. думає собі Понятовський, це він тут хоробрий. А от поїду я до Парижа та звідти на нього як надавлять із Версаля, то, не бійсь, підіжме хвоста.
Поїхали до Парижа. А там і того гірше. Флері й слухати не хоче.
— До польських інтересів звертатися не думаю так само, як і до лона моєї матері.
Це вже кінець. Апелювати більше нікуди, бо Флері на ті часи був всесильний.
Понятовський ще не давав за виграну. Думав, що це він просто під такий момент підскочив. Зрештою крапля камінь довбе.
Отже, зостався в Парижі, ходив, клянчив, аж врешті з нього почали сміятися, й він сам побачив, що робити більше нічого.
Все це дуже добре знав Фрідріх прусський і сміявся собі в кулак. Він знав, що Росія ні в якому разі не допустить повороту Лещинського. В Петербурзі панував Мюніх, приятель Фрідріха; він, як тільки довідався про таємну угоду Кайзерлінга з Брюлем, зразу об'явив, що те все дурниця, й навіть відкликав Кайзерлінга з Дрездена. Всі козирі опинилися в руках Фрідріха, й він задумав використати момент, аби здійснити давню свою мрію — відірвати від Польщі Сілезію й приєднати до Пруссії. І веде Фрідріх спритну політику: на словах підтримує Августа, пише йому приятельські листи, а на ділі підводить військо до Сілезії, непомітно підготовляє грунт, і в один прекрасний день обставляє військом провінцію, й об'являє, що вона, як давня частина Пруссії, нарешті сама захотіла приєднатися до давньої своєї метрополії.
Августа це ошпарило. Ну, а вже відомо, що ошпарена людина може робити всякі некоординовані рухи. Август відразу міняє всю політику: він уже не марить про інші корони, одна його мета — роздавити Пруссію. Для того він вступає до великої коаліції — Дрезден — Відень — Лондон — Париж — Петербург, метою якої є не більше, не менше, як поділ Пруссії.
Петербург опинився в цій коаліції тому, що там уже впав Мюніх. Він лише встиг перед упадком повідомити Фрідріха про страшну небезпеку.
Аж коли почув себе Фрідріх, як у матні. Але, треба віддати йому справедливість, не тільки не втратив духу, а навпаки — проявив максимальну енергію.
Насамперед рішив підвести міну під Августа в самій його Польщі. Для того поручив своєму Гофманові завести стосунки з республіканською партією, тобто з Потоцьким.
Гофман узявся за діло, вмів наспівати гарних пісень, почав грати на республіканських почуттях, понарисовував багато принадних перспектив — і пан гетьман великий коронний дався зловити. Знов він збирає шляхту до конфедерації, знову стягає війська, веде зносини з Берліном — аж двічі туди їздив воєвода бельзський Потоцький.
Та, мабуть, нещаслива рука була у пана Потоцького, бо знову усе сповзло на нічім. Ржевуський і Кайзерлінг сипнули грошима посеред прихильників республіканської партії, перекупили таку довірену особу, як пан Гуровський, і той видав усі плани пана гетьмана як теперішні, так і всі попередні, коли він ото ще їздив до Порти. А другий республіканець, воєвода равський Яблоновський, продав усе листування Потоцького з Берліном.
Скандал. Знову скандал. Величезний скандал. Головний достойник держави зноситься з чужими державами в зрадницькім намірі… І от саме тоді, коли гетьман у голову собі заходив, як виплутатися із усього того, приїхали станіславські шляхтичі із скаргами на якогось гам Довбуша.
XXX
— Чого вони хочуть? — нервово питався Потоцький.
— Скаржаться.
— На кого? На короля?
— Ні. На Довбуша.
— На якого Довбуша? Що це — новий міністр Саксоні ї?
— Ні. Це опришок у Карпатських горах.
— Ото-то! Саме тепер мені час клопотати собі голову опришками з Карпатських гір. Жени їх у шию, ану їх…
Секретар повернувся йти. Але Потоцький надумався: як-не-як, але одправити шляхтичів у такий спосіб і при всяких умовах не годилося. А особливо тепер. Хто знає, як повернуться обставини. Може, єдиним рятунком пана гетьмана будуть брати шляхта, отже, наражати собі хоч би єдиного от малих сих цілком не випадало. Навпаки.
— Підожди, пане. А хто там приїхав?
Секретар глянув у шпаргалку.
— Капітан коронних військ Адам Фількевич і староста козинський Міхал Ястшембський.
Пан Потоцький тер лоба.
— Гм… Так от що. Попроси, пане, ґречно у них вибачення, що я не зможу їх прийняти зараз, бо маю в наглих політичних справах ще, може, сьогодні виїхати на кілька день до Варшави. Тож нехай вони погостять у мене, а я верну і тоді їх прийму. Розпорядися, пане, щоб їх гостили несогірше, кликали до загального столу. Взагалі прийми їх добре.
І от наші підгірняни зажили в панському замку, як у палаці з казок Шехерезади. Годили їм, як великим панам, аж почало ними оволодівати те почуття, яке оволодіває каплуном, коли він починає догадуватися, що його годують на сало.
Водили їх по замку і показували всі його дива. А бачити-таки справді було що. Вже саме убрання кімнат було таке, що вправляло в подив. Опони, шпалери, макати, килими, стіни, мальовані в фестони,
