Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
— Піди поклади дитину й склич слуги.
— Не треба і йти, я так закличу. Хто тут є? — сказала трохи підвищеним голосом.
Одчинилися двері до службових кімнат, на порозі показався Мацєй.
— Пан отаман хотять балакати зі слугами. Вони тут?
— Тут усі.
— Клич.
Почали виходити схвильовані, перестрашені люди, мужчини й жінки.
— Єкий ваш пан? Лихий? Клєтий? Мучив нарід? Шо?
Слуги загули всі враз. Слів не зовсім можна було розібрати, але відповідь була ясна.
— Вже що там що, а про нашого пана й паню це гріх сказати. Я хоч і під присягою… Та що балакати — хіба не видно?
І дійсно — Олексі одразу було видно. Як тільки увійшов. Стіни дихали тут спокоєм. Обличчя слуг, їх поведінка, одежа — все говорило за те, що вони не похожі ні на катованих, ні на катів.
— Се ви так говорите, бо ви панські слуги. Слуг пани тримають добре, бо то їх посіпаки. А от на селі.
— Най пан отаман закличуть із селян кого. Хоч десять душ…
— То витак. А був у вас на селі ци в дворі наймит Ясько Воротило?
Слуги здивовано переглядалися між собою.
— Ясько Воротило? Ні, проше пана, ніби не було у нас такого…
— Може, на селі був?
— Ми самі усі з села, то ми село знаємо.
— У нас таких і людей нема.
— У нас Досійчуки є, Мокрицькі, Коржі, Панькови, Бідники, Воробці, Колопенні, Кобильники… Усєкі, проше пана, є — лише Воротилів у нас як село селом не бувало.
— Єк то не було? Отакий та отакий…
Олекса описав вигляд зайди. Один зі слуг ударив себе по лобу.
— Чкайте, пане отамане. То у цего Воротили ше бородавка під носом?
— Так, є бородавка. А видиш.
— А то я, проше пана, ходив-єм у поле. Та й див'юсі — їде якийсь пан бричков польовов дорогов. Стала бричка здалека, а мені видно, що там двох сидять. І пан усе показує на наш двір руков, все показує на наш двір руков. А я ше погадав-єм собі, шо то за пан їде польовов дорогов, а не гостинцем, і шо то йому за потріб на нашого пана двір указувати. А витак вони попри мене їхали, та й я добре видев-єм і пана, й того другого. Виглєдав, як батяр станіславський, та й бородавку мав під носом.
Очі Олекси блиснули.
— А пан тот єк виглядав?
І описав поверховість пана ловчого курського.
— Ото-то-то-то. Акурат так… Єкби там пан були.
Олекса звернувся до пані Марцелі:
— У вашого пана бував коли в гостині пан Кшивокольський?
— Ні, ніколи. Бо наш пан його дуже не любили.
— Чому?
— Бо наш пан казали, шо пан Кшивокольський не є правдивим шляхтичем, та й пан наш усе з нього посмішковувалися. А окрім того, пан наш не любили таких, шо ото із своїми підданими зле обходяться.
— Так. Тепер я усе розумію. Ідіт, люде, до себе — нічо вам не буде. А ви (до Марцелі) проведіт мене до вашої господині.
Пані Марцеля поклонилася й показала йти вперед себе. Олекса обсмикнув ремінь, мов бажаючи причепуритись, і пішов…
Одного погляду було досить, щоб переконатися, що говорено правду: перед Олексою дійсно лежала породілля, не всі навіть сліди акту було прибрано.
Пані Малгожата затремтіла, коли побачила, що до неї близиться опришок.
— Не бійтеся, не бійтеся, пані, вам нічого си не стане. То хлопчик ци дівка?
Пані Малгожата не могла говорити від страху. За неї відповідала Марцеля:
— Хлопчик, пане отамане, хлопчик.
— Се добре. То біх хоків, аби-сте назвали го Олексов. На памнєтку, що-м був на его уродинах — Добре, пане отамане. Зробимо, — потакувала пані Марцеля.
— А чому пані нич не говорит?
— Перелякалася дуже, пане отамане. Та й по породі сил нема. То ж тілько бідна намучилася.
— Но нічо, нічо… Най відпічнет.
Нахилився трохи в сторону хорої й, ніби до глухої, підняв голос:
— Вам нічо си не стане, пані. І вашому чоловікові я ніц не зроб'ю. Скажіт му, ай не боїтси Довбуша — Довбуш му нічо не зробит. І вам. Ми лиш повечеріїмо та й підемо собі гет. Зоставайтеси здорові.[21]
Олекса вийшов. Марцеля поклала дитину і вийшла до опришків, шепнувши на ходу пані:
— А бачите? От усе добре й обійшлося. Лежіть собі спокійно, а я піду до них.
— Ти не боїшся? — прошепотіла пані Малгожата.
— Анітрохи.
Легіні вже почали з гомоном розсідатися по лавах. Олекса підманив пальцем Марцелю.
— А страва чиста? Якби-то, незатроєна?
— Чиста.
— Не затроєна?
— Ні, пане отамане.
— Ано спробуй.
— З котрої миски?
Це було сказано так спокійно, погляд очей був такий одвертий, що Олекса усміхнувся.
— Но-но — не
