Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

з панею. І як усе почалося — залізла під ліжко. Чула, як Злотніцький предлагав Довбушеві гроші, весь свій маєток, а той відповів: «Не по гроші я прийшов сюди, а по твою душу, щоб ти більше людей не мучив». У тебе ж такого нема, отже, я думаю, що твоєї жінки, та ще на злогах, він не займе. Я певен, що він і Злотніцької не рушав, якби самого не було дома. Не захотів би ж «із бабами воювати». Так і тут. їдьмо. Нехай твоя зостається сама — се буде шансом, що й вона уціліє, і ти. А коли зостанешся — шансів не буде й, дивись, чого доброго, обоє згинете.

Пан Андрій хруснув пальцями.

— Ні… не можу.

— Ну як знаєш. А я їду. Ніч перебути в лісі — це байка. Єй, не дурій, Андрію! Пусти мене до пані Малгожати — я сам з нею побалакаю і певен єстем, що вона сама тебе вирядить.

Пан Андрій нервово ходив по хаті. Козловський говорив правильно, але виїхати, рятувати себе, а жінку кинути на паству розбійникам, — проти такого виходу бурилася вся шляхетність, все, що було рицарського в душі пана Андрія.

Козловський направлявся до виходу. Ще раз обернувся.

— Не жалієш себе — пожалій хоч дружину й те дитя маленьке, що має прийти на світ. Ти ж їх доводиш до погибелі тим, що зостаєшся. Востаннє кажу тобі — їдеш? Ні? — і брався за клямку.

— Підожди… я піду побалакаю…

Пан Андрій пішов. Що вони говорили там — невідомо, а тільки вийшов від дружини такий похмурий, яким іще ніколи не бачив його пан Козловський. Видимо, йшов проти своєї натури, проти своєї суті, лише за голосом розрахунку. В таку хвилину, коли важилося життя дружини і то важилося двічі: на вазі природи й на добрій ласці чи неласці розбійника; в таку хвилину, коли жінці взагалі так треба, так необхідно, так безумно хочеться мати коло себе чоловіка, оборону, — він, пан Карпінський, такий чулий до всіх, такий готовий допомогти, кидає— кого? Приятеля кровного свого, матір своїх дітей, своє миле, дороге, єдине подружжя. Ні, не гонорово…

Правда, дружина теж згоджувалася з тим, що пан Криштоф правий, сама молила і заклинала.

— їдь… Для мого й твого спокою — їдь… Зараз… Не трать часу. Вже темніти скоро почне.

Але в тоні її голосу, в очах вичитував пан Андрій: «А ти все ж мене не послухай і зостанься. Щоб я почула твою руку в своїй в найтяжчу хвилину, щоб ти став у моїй обороні, коли опришок увійде сюди з ножем».

І все ж шанс, про який казав пан Козловський, переважив усе. Ради цього шансу сідав пан Андрій на коня, хоч був темний як ніч.

Вийшла пані Марцеля.

— Прошу дозволу зготовити стіл для опришків.

— Добре, — тільки й сказав пан Андрій. Вже сидів на коні, а ще вагався. Поманив до себе пальцем Мацєя.

— Слухай. Я не поїду далеко. Ти постав три мушкети на вежі й коло них кого з людей. Як справи підуть погано — звели стріляти з усіх трьох один за одним. Я примчусь — і най тоді воля божа…

Торкнув коня й виїхав.

XXVII

Пані Марцеля звеліла заставити в сінях столи, приготовила їсти, горілки, а сама пішла до породіллі.

І саме в пору. Вже було невиносимо терпіти, хоч кричати пані Малгожата боялася.

Так під дзвін розставлюваного посуду, під кухонну суетню родився хлопчик. Вже давно на родинній нараді було рішено, що коли Бог дасть хлопчика, то назвуть його в честь діда Францішком.

Пані Марцеля обмила мале, спеленала. Воно заснуло. Породілля лежала, відпочиваючи від мук, і з тугою слухала, чи не гавкають собаки, чи не йдуть страшні «чорні хлопці».

Дійсно. Нараз серед повної тиші страшенно загавкали всі собаки одразу (пані Марцеля розпорядилася всіх їх поприв'язувати). Породілля завмерла й почала вся тремтіти. Очі стали великі, рот перекосився.

— Не бійтеся, пані, нічого, — тихим, але спокійним голосом сказала пані Марцеля, взяла дитя на руки, перехрестилася і вийшла до сіней.

Саме на порозі показався ватажко, а за ним, прихиляючися в одвірках, хлопці, хлопці, хлопці. Та всі, як дуби.

Повходили. Стали. Дивляться.

Столи застелені білими обрусами, рушники по краях довгі — руки витирати. На столах барила з горілкою, миски з їдою. Зі стелі висить «павук», у ньому, як у церковному панікадилі, горять свічі. І всі горять — не пожалував господар.

Обстановка була така, щоб перескочити через так гостинно заставлені столи і втелющити бартков. Та ще кого? Бабу з малою дитиною на руках!

Попустилися бартки молодечі, щез гнів з очей. Барилочка з горілкою має чарівну силу — проганяти гнів і з серця, і з очей.

Пані Марцеля виступила вперед із дитиною й поклонилася Олексі.

— Пане отамане! От година тому, як народилося оце дитятко. Пам'ятай на Бога, на хору матір і на оце немовлятко — та й не роби тут жодної шкоди. Тим більше, що ми приймаємо тебе як гостя, — і свобідною рукою повела в сторону застелених столів.

Ну як тут бити топором?

Але Олекса похмурений, але Олекса пам'ятає, що пани майстри відкуплятися дурничкою за всі свої гріхи перед народом.

— А де сам пан?

— Виїхав.

— Укік. Не чує себе справедливим. Мені донесено, що він лихий пан, що він си збиткує на своїх підданих, мордує, томит роботами, куєт у кайдани.

Пані Марцеля знов поклонилася.

— Слуги наші всі тут. Звели їх закликати й