Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Мій подарунок! Ви його зламали!

— Завтра ж відвезем ювелірові, він приладнає нове лезо, — заспокоїв її Вітторіо і хотів обняти за плечі. Дівчина пручнулася, рукою відсторонила Рамоні і, впавши головою на стіл, розридалася.

— Погана прикмета… погана прикмета… боже, яка погана! — проривалося крізь сльози.

Ні Григорій, ні Вітторіо, ні сама Маріанна не здогадувалися тоді як швидко справдяться тяжкі передчуття дівчини.

Синьйор Матіні вже повернувся?

Стефанія заголеною по лікоть рукою витерла піт з чола і з крехтінням розігнулась, кинувши вибивалку на купу половиків. Перш ніж відповісти, вона змірила очима молоду жінку. Чіпким поглядом, ніби зважуючи: відповісти їй просто «ні» чи розказати докладніше, куди й навіщо поїхав синьйор лікар, як воздалося йому за всі поневіряння, за ґречність і добре серце.

Скромність убрання і відсутність косметики були на користь незнайомки, та сухий блиск очей, переривчасте дихання свідчили, з якою нетерплячістю та чекає на відповідь, і це викликало підозру:

«Вдруге вже приходить і так побивається, що не застала. Бач, просто їсть очима! А коли жінка починає бігати за чоловіком… коли починає упадати за ним… Відомо, чим це кінчається. Десятою дорогою обминатиме, хоч яка ти красуня…»

Засівши в дівках, Стефанія, проте, вважала себе знавцем чоловічих сердець, створених на якийсь особливий кшталт і цілком відмінних від жіночих. Обстоюючи зараз інтереси Матіні, якого вона змалку вигляділа, Стефанія не могла подолати й почуття жалю до цієї жінки.

Завіявся і слуху не подає. Всі вони одним миром мазані.

Вираз розгубленості, майже розпачу промайнув на обличчі незнайомки. Хвилин зо дві вона стояла ніби вагаючись, немовби хотіла щось сказати, потім мовчки кивнула й швидко пішла до брами.

Та на вулиці сили, здавалося, зовсім залишили Агнесу. Прихилившись плечем до огорожі, вона безтямно дивилася поперед себе, не наважуючись іти, не знаючи, куди податися. Вона не могла прийти додому ні з чим!

Хвилювання, пов’язане з подорожжю, і втома після дороги зовсім звалили Ірене. Вона лежала, не подаючи голосу, непорушна, мов лялечка. Тільки з лялечки свого часу випурхне гарний метелик, а Ірене… Чи зможе вона колись хоч зіп’ятися на ніжки?

Спочатку все склалося ніби гаразд. У невеличкому готелі на Кола ді Ріенца Агнеса знайшла непогану кімнату: сонячну, з великим вікном і балконом. Ірене дуже тішило те, що вони житимуть неподалік Ватикану. Саме повітря тут їй здавалося цілющим. Та вже другого дня по приїзді з’явилися ознаки крайнього знесилля, і після тривожної ночі Ірене не могла навіть сісти. А разом прийшла й цілковита байдужість до всього і всіх.

Залишивши дівчинку на служницю, рекомендовану господаркою готелю, Агнеса кинулася розшукувати Матіні, заспокоюючи себе думкою, що ось зараз, за півгодини, прибуде тямущий лікар, Фредів друг, який не залишить їх без допомоги. Та на пошуки потрібного номера по вулиці Двадцятого Вересня пішло безліч часу — таксист навмисне плутав містом, — а коли Агнеса знайшла будинок, де мав проживати Матіні, виявилося, що той у від’їзді. За винагороду в тисячу лір шофер пообіцяв зарадити лихові.

— Лікар, пхе… я привезу вам професора, найперше світило Рима. Мертвих піднімає на ноги! Чверть години — і він у вас.

Та «світило» те, певно, давно згасло, а скоріше за все існувало лише в уяві шофера. Лише надвечір та ж господарка готелю привела хирлявого дідка, який недочував і недобачав і давно, очевидно, залишив практику.

Оглянувши хвору, він довго замислено сидів над рецептурним бланком.

— Не знаю, синьйоро, чи правильно ви мене зрозумієте. Всі ви надто вірите в цілющу силу ліків. Але еліксирів життя, синьйоро, нема. Що ж, я випишу вам одну мікстуру. Сподіваюсь, вона полегшить нинішній стан дівчинки. Зважте, я кажу лише про нинішній стан. А їй потрібне систематичне і спеціальне лікування. І раджу вам не марнувати часу.

«Не марнувати часу… не марнувати часу…» Наче маленькі молоточки, ці слова стукають у скроні безперервно, вдень і вночі. Як сподівалась Агнеса, що сьогодні побачить Матіні і він їй щось порадить! А от, виявилось, треба знову чекати, чекати невідомо скільки, сподіватись невідомо на що.

З вулиці Двадцятого Вересня Агнеса вийшла на дель Квірінале, машинально проминувши перехрестя, де їй треба було б завернути, щоб дістатись площі дель Пополо. Сьогодні брати таксі не хотілось. Замкнена у чотирьох стінах готельної кімнати, вона відчувала себе фізично скутою. Навіть вдома, у просторій віллі, оточеній садком, владна потреба рухатися кидала її на спину коня, і вона мчала навмання, без мети, аби тільки бачити перед себе простір, чути, як свистить у вухах вітер, жадібно ковтати п’янке і духмяне повітря. Тепер увесь її світ обмежений крихітною цяточкою в цьому великому місті. Такою крихітною, що й пресвята Мадонна її не побачить. Бо за кожною стіною, кожним вікном до неї простягаються руки, благаючи відвести свою біду. Де вже їй почути голос Агнеси, яка навіть на цій вулиці загубилась, мов піщинка па битому шляху. А коли взяти все місто, цілий світ… Скільки їх, таких, як вона, матерів волають до неба? Ні, не думати про це, а то стає страшно. Так страшно, що хоч у Тібр головою…

Велика дзеркальна вітрина кондитерської на Корсо спокушала перехожих тисячами принад. Сьогодні змінили її оформлення. Маленькі гномики в яскравому вбранні з крихітними тачечками в руках, сповненими дрібних барвистих леденців, безперервно сновигали туди й сюди поміж горами цукерок і тістечок, величезними тортами і пірамідами з шоколаду. Маленькі чоловічки вештались так швидко, робили такі карколомні віражі, що вітрина привертала