Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

— … лиш бачу — шасть до однієї такої розцяцькованої хрестами плетенки Доулд. Поки я добіг туди, він, уявляєш, з самостріла пришив, як я потім довідався, ватажка їхнього — раджу та купу дітей, жінок. Виявляється, то була їхня церква… Поскладав їх у ряд… Ніби ритуальне самогубство… — При цьому батько красномовно кивнув на газету.

Старий знову приклався до склянки, налив і синові. Той випив швидше за батька і поставив склянку на край столу з голодним внутріутробним видихом: кві-і-ік… Він вловив паралель!..

— … коли я зайшов туди, — вичавлював з себе Джо Ероут. Слова зринали наче з-під води і тому кожне значило надзвичайно багато, — Гренд навіть носа не закрив од запаху крові, а розглядав щось на руці. То був браслет із знаком лева. Добре пам’ятаю, як тільки-но мене побачив, злодійкувато вишкірився, мовляв, сувенір отримав, відіпхнув мене і вибіг звідти. Я теж хотів за ним, але почув стогін. Поруч, випльовуючи кров, стогнав старий чоловік, видно, їх раджа, бо біля нього лежав скіпетр із левовою пащекою на кінці, такою ж самою, яку вгледів на браслеті. Ледве-ледве розібрав, що белькотів абориген. А він говорив ось що (Джо Ероут заплющив очі, повністю занурився у спогад і обережно, аби не забути та не перекрутити жодного слова, виривав з прирослої до тіла пам’яті по складах): «Проклятий хижак, просив його урятувати хоча б сина, багатство наше довірив, золото, а він не пощадив народ наш… браслет забрав…»

І знаєш, абориген говорив нашою, голландською мовою! Останні слова Джо Ероут майже прокричав.

Ероут-молодший роззявив від подиву рота і з нього, як з пробитої шини, вийшов разом з відрижкою, перегар випитого віскі.

— Я теж оторопів, — ковтнув слину Джо. — Потім стеля впала, вогнем мене й накрило… Очуняв у шпиталі. Місцеві перекладачі, що з нами працювали, розповіли про народ батаків, що живе на півночі Суматри, далеко в джунглях. Але про їхню долю мало хто знає, бо саме слово «батак» перекладають як бродяга, тобто в значенні людини, що не живе осідло. Я не говорив тоді багато, куди мене нечиста занесла. Та й частину нашу відразу розформували і перекинули знову в Джакарту, а звідтам аж у 49-му — додому. Гренд Доулд, здавалося, зник навіки. Але я дав собі слово з-під землі дістати його і золото батаків. Ну, як, кумекаєш?

— І ти знайшов? — молодий Ероут півнем видушив із себе. — Де той Гренд, де?

— На, читай, — тремтячою рукою простягнув синові аркуш. — Читай і думай!

Там, де йшлося про гроші, єдиний син Ероута — Теодор, або серед своїх просто Тед, проявляв чудеса логіки. Недарма батько доручив йому фінансові справи фірми. Тед завжди знав, що і як робити. А фірма «Ероут і син» за такою сентиментальною назвою, виставляючи на показ батьківську добропорядність, і задля людського ока торгуючи наочними хімічними препаратами для юних хіміків, не цуралась іншого. Але то була вже вотчина старого Ероута, Теодор складав лише дебет-кредит у спеціальному товстому зошиті, якого батько ховав у своєму сейфі відразу, як Тед закінчував підрахунки, і не дозволяв заносити жодну цифру звідтам у комп’ютерну базу загальних бізнесових справ.

Молодий Ероут, здавалося, не читав, а витравлював хлором кожне слово.

— А чому Доулд до Джакарти летить через Польщу та ще й збирається заночувати у Варшаві? — наслідуючи батька, дебільно повторював по складах ненависне прізвище.

— Це вже тобі дізнатися треба. І взагалі, не зводь з нього очей. Впевнений, він їде за золотом батаків…

— Але ж минуло стільки років і тільки тепер Доулд наважився? Чому?

— На, перечитай і ось це. — Джо Ероут простягнув синові газету, яку так і не поклав у нижню шуфляду. — Тільки не читай на ніч. Хіба таке нормальна людина може зробити? А як прочитаєш, викинь, вона мені більше не потрібна.

Три салони «Боїнга-767», що готувався виконувати рейс Варшава-Мельбурн з посадкою у Джакарті, неквапливо заповнювали пасажири. Подекуди чулася жвава розмова, яка завжди буває у перші хвилини знайомства з попутником. Щось дрібно цотокіла огрядна пані у сонцезахисних окулярах до високого респектабельного чоловіка.

— Wcale zapomiala cos w torebce! — трагічно прикладала до грудей пухкі, з нанизаними численними браслетами, руки. — Przepraszam![7]

— Sorry, mam. I don’t understand, — вкотре з помішкою добре вихованої людини повторював її сусід, розводячи руками. Сказане ніколи не викликало особливого непорозуміння і тому перекладу не потребувало. Та й красномовні жести підкріплювали сказане.

— Szkoda, ze pan nie rozumie po-polsku, jednak to nie przeszkadza. Lot mamy dlugi, wreszcie zrozumie![8]

Доулд аж здригнувся, так йому не хотілося, щоб подібна квочка вмостилася поруч. Краще, звичайно, аби нікого не було, надокучливий співбесідник йому не потрібний. Проковтнув чергову пігулку і відвернувся до ілюмінатора, не бажаючи терпіти бодай найменшої ознаки когось, хто б вмощувався праворуч.

Пігулки, котрі вживає останнім часом (а це вже друга протягом минулої півгодини), щось таки закривають усередині, не дають більше паралізовувати мозок і перетворюватися на маріонетку в руках заклятого ворога, яким був для нього впродовж багатьох років ота сатана ХТОСЬ. Він навіть може згадати усе по порядку.

… Не сподівався, що остання доба стане такою навальною. Не думав, що на собі відчує щось подібне до того, що сталося з ним поблизу Женеви. Тільки тепер шкодував (невже він знає, що таке жалість?)