Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

До Варшави Марта летіла маленьким пасажирським літаком, скоріше схожим на білосніжного голуба з тихим заспокійливим вуркотінням. У салоні було затишно, комфортно і бездоганно чисто. Марта вже тоді визнала, що салон заповнила аура спокою, вкрай потрібна їй саме зараз, після хвилюючого прощання з мамою та подругами, Іренкою та Валентиною, з якими товаришувала ще зі школи. І хоча потім спілкувалися не так часто, як би хотілося, однак завжди підтримували одна одну.

— Так, перед австралійським вуйком станеш королевою, — керувала Валентина.

Вони увечері прийшли до Марти і подарували на дорогу кілька й справді фірмових речей, — таких в магазинах не знайдеш.

— Нехай не думають, що ми тут сірі миші і не знаємо, що до чого, — засміялася на додачу Іренка.

А Марті до болю хотілося зателефонувати і попрощатися з Іваном. Накручувала диск, але коли чула у слухавці такий збуджуючий голос, відразу натискала на важіль. Знала, що не втримається і буде говорити з ним як» з коханим, жаданим. А він, як це було завжди, відповідатиме офіційно, бо поруч у кімнаті з ним є ще хтось, а він так боїться втратити милість своїх покровителів, що не дозволить собі навіть звернутися до Марти на ти.

Кинула слухавку на важіль, — не годна витримати приниження, інфантильного белькотання, незрозумілої гри зашкарублих, банальних слів, за якими напрошувалася одна-єдина думка: чи не з’їхали вони з глузду, бо лопочуть, мов два форменні придурки. Тільки й різниці — він з перестороги за своє его, вона — за його душу, в якій, як думала, було місце для її я. Іван не зателефонував, не відчув, що так потрібний… А вона проплакала цілу ніч і видихувала з себе одне: Іване, лиши мене, лиши…

За годину прилетіли до Варшави, на нове міжнародне летовище Окентя. Її валізу оформлено ще зі Львова багажем до самого Мельбурна і тому Марта була позбавлена зайвих клопотів. Мала змогу спокійно пройтися довгими, просторими коридорами транзитного поверху, де розташувалися звабні крамнички з усіляким дорогим крамом та затишні кав’ярні. Тут же — і готель, і капличка.

З часу отримання запрошення минуло чимало часу і відтоді кожну вільну хвилину Марта займалася з англомовними газетами. Загалом вона непогано розмовляла англійською. Тепер лише перечитувала окремі статті, вловлювала будову речень і стилістичні звороти.

У вуйка просто так сидіти не збирається, думає з його допомогою влаштуватися трохи попрацювати. А як заробить, то обов’язково купить собі з мамою двокімнатне помешкання. Краще, звичайно, з трьох кімнат. Але чи заробить стільки? Ось тоді їй конче необхідним стане отой срібний з бурштином підсвічник, що виставлено у вітрині, і вона обов’язково відкладе гроші, щоб його купити, як буде повертатися додому.

… Тепер у неї починається новий шмат життя. Уже оголосили посадку на рейс до Мельбурна і за якусь хвилину Марта зайде до терміналу, де збираються пасажири, новою людиною. Так вона вирішила. І вона буде сильною жінкою, сміливою, впевненою, рішучою, без дурних сентиментів, — саме такою увійде у ту чудову прозору залу.

Іване, чуєш, лиши мене ось тут, перед цими дверима назавжди…

Але він не йшов з думок, обдавав Марту звабливим поглядом своїх очисьок, пестив її груди, припадав до вуст гарячим цілунком… По тілу пройшла блискавка збудження, обдала щемливо з голови до п’ят, — годі боронитися!

Марта стиснула кулаки. Там, за прозорими дверима було видно навіть «Боїнга», на борт якого вона вирішила увійти новою людиною і почати нове життя. Без Івана.

Без тебе! — виходила із запаморочення. — Бувай!

І попрямувала туди, де світилося табло з номером авіарейсу Варшава-Мельбурн.

Теда кидало мов у пропасниці. Він тремтів, піт ряснів на червоному обличчі, і навіть випита солідна доза «Bloody Marry» не заспокоювала. Стюардеса підмостила йому під голову подушку і включила над кріслом кондиціонер, та це не допомогло.

Але ж, на Бога, Тед не хлопчисько, щоб так з ним поводилися. Більше таких проколів не допустить. Він повинен поводитися спокійніше і бути набагато обачнішим. Зараз конче треба сконцентруватись, як слід обміркувати все, що так навально сталося і вивело його з рівноваги, бо просто на очах Гренда Доулда він перетворився на метушливого незграбу, — дозволив милуватися своїм нервовим зривом, до всього того ще й зневажливо кривити тонкі патики синюватих вуст.

Доулд розкусив Теда і впізнав, — факт! І тепер немає потреби хитрувати, заради чого Ероут опинився в одному літаку з отим вайлом. Це — непередбачений, незапланований, але такий козирний для Доулда факт і прикре фіаско для Ероутів. Бо звідки ж ота пружна хода, що з’явилася у доходяги Доулда, як тільки він відійшов від адміністратора, раз по раз осмикуючи рукав маринарки, щоб ніхто навіть не посмів глянути на його індонезійський сувенір?

Стоп! Звідси й треба танцювати. На комп’ютері Доулд прочитав своє прізвище, за яким в алфавітному порядку йшло його, Теодора Ероута. Так, той йолоп спеціально затіяв комедію з багажем, і тепер знає, що Ероут послав свого сина слідкувати за ним. Ну, а те, що Тедді так схожий на свого батечка, зіграло з ним злий жарт.

Вперше Ероут-молодший побачив Доулда ще в Амстердамі під час реєстрації на вранішній рейс до Варшави. Тоді все обійшлося і Тед змушений був цілісінький день швендяти за ним по Варшаві, нічого не розуміючи, бо ні з ким старий не зустрічався, нікуди не заходив, якщо не рахувати пляшки якогось пійла, що прихопив з собою, і заночував у готельному номері на летовищі Окентя.

Єдиний син Джо Ероута може б і не допустився тієї фатальної помилки, якби не вгледів металевий браслет, такий собі дурнуватий аксесуар, котрий би пасував скоріше пуцьвірінькам, напханим наркотиками, які обтирають сідницями стіни на