Браслет із знаком лева - Леся Холодюк
У своєму кабінеті висмоктує з комп’ютера інформацію, добуває цифри, аналізує їх, співставляє і, що найцінніше, уміє робити логічні та перспективні висновки. Пропозиції теж будуть, звичайно, якщо клієнт заплатить. А йому тепер платили щедро: дорога до Мельбурна і назад, п’ятизіркові готелі плюс добові витрати, і, звичайно, непередбачені…
У двері кабінету пошкребло. Із задоволенням відірвався від комп’ютера, давно вже кортіло запалити цигарку і випити доброї кави. Сподівався, що і цього разу її приготує Ева. Ох, ця Ева… Вона зовсім не така, як Ганка. Тут Стефан відчуває кожну кісточку, кожну звилинку її в’юнкого тіла. Цілком інша тональність…
— Прошу, заходьте, — потягнувся Стефан, розминаючи плечі.
До кабінету з горнятком духмяної кави на маленькій таці й справді увійшла Ева. Зрештою, ніхто більше не шкреботів так у двері довгими нігтями, крім неї. Навіть не повертаючись, Стефан підклав руки під голову і заплющив очі, бо аромат добре запареного «Pedros» таки збуджував.
Ева без слів нахилилася над столом, ставлячи горнятко на стіл. Стефан ледь-ледь розтулив вії, — такого він не може пропустити, — до нього повільно наближались гострі дівочі перса. Поставивши каву, Ева вмостилася тут же на столі, поклавши ногу на ногу. Не попросила, а простогнала:
— Пригости цигаркою…
Тембр голосу говорив про інше бажання, до того ж він диявольськи гармонував з чорним шовком кофтини, і Стефан навіть не намагався віднайти різницю між її голосом і закличним дотиком духмяної матерії.
— Ти сьогодні особливо чарівна… — Поволі (а це так гармонує із спокійними хвилями шовку), поклав руку на дівоче коліно. Виявляється, він таки вміє відчувати природу звабної тканини. Шовк — це зовсім не те, що куструбата поверхня джинсів, котру хочеться швидше зірвати і пестити шовк тіла.
Ева обдала Стефана цигарковим димом, нахилилась до обличчя, од чого майже повністю оголилися груди, і заклично повела язиком від шиї до вуст, задаючи новий темп любощам.
О, шовк, виявляється, це як вальс… Раз, два, три — і Стефан знайшов її гарячі вуста, відчув, як у заданому ритмі (а зараз це був «Віденський вальс») її язик солодко вальсує на його вустах. А в тому місці, де йде швидке па-ра-ра-рам-па-па, Ева випручалась з обіймів, загасила цигарку, відійшла до дверей, клацнула ключем і притулилась до них спиною, заплющивши очі.
Сьогодні так голосно шарудить шовк її блузки. Чому?
— … навіть англійська «Гардіан» погоджується з тобою, кохасю. — Ева поволі розстібала гудзики на кофтині (якраз у тому місці мелодії, де йде рефрен пам-па-рам-па-рам-па-па!) — А такі, як ти, допомагають збільшити тридцять перший відсоток польських дівчат, для котрих секс став важливою сферою життя. Ти не заперечуєш, любий?
Ева обвила руками шию Стефана, вмостилась на його колінах, широко розкривши стегна.
— Мені так сумно буде без тебе…
Шовк її кофтини, довжелезних ніг (на дотик однакове!) тепер вигойдуються повільними, але такими могутніми хвилями. А він, Перун (який могутній бог!)у владно пронизує блискавкою чорну хмарку, з якої зцер-р-р шовк білої пелени, і пір-р-р-нає, занур-р-р-юється у шквал хвиль разом з віденським вальсом і стовідсотково переконаний, що міг би заради Еви послати під три чорти відрядження до Мельбурна.
… Па-па-рам-па-рам-па-па…
4
Лише замолоду вдається маневрувати своїми звичками, змінювати, приміряти, припасовувати їх, ставити з голови на ноги або ж навпаки. Якщо палиш — облишиш, випиваєш чарку-другу віскі, — можеш покинути, посмакувавши іншого дрінка, любиш блакитнооких блондинок — минеться, он, до тебе вже посміхається чорнява, — якщо одна звичка взаємозаміняється або ж доповнюється іншою, не менш захоплюючою і принадною. Зараз це називають аутотренінгом, за подібними теревенями криються мозкові клітини сірої речовини, котрі множаться бажанням звідати нове, не властиве тобі. І вже потім ти сам собі дивуєшся: невже це я?
Гренд Доулд у житті сам себе не раз перекроював. Хоча народився у Львові Григорієм Делковичем, однак біля сім’ї, яка у 1939-му подалася до Варшави, не всидів. З Гданська у просоченому рибою трюмі фуркнув на початку Другої світової війни до Нідерландів, де став на голландський манер Грендом Доулдом. Думав, пересидить якось, перекрутиться від концтаборів Польщі подалі, — а не вийшло. Довелося йти найманцем у вересні 1945-го товкти туземців Батавії[6], які проголосили свою незалежність. Там він удавав хороброго, напинаючи груди для чергової відзнаки, ховаючи під спітнілою сорочкою заяче биття заляканого війною єства.
У джунглях йому поталанило. Те, що перед смертю белькотів вождь туземців, благаючи дарувати життя дітям, котрі зібралися біля нього у ветхій дерев’яній церковці, повинно було належати тільки одному. У такій філософії речей вождь, очевидно, не петрав. Повірив Доулду, а той, довідавшись, де заховано скарб обвішаних хрестами аборигенів, і навіть отримавши ключ від скарбонки, не зміг ділити таємницю ні з ким. Витлумив з вогнемета усіх…
Це ж ясно, як білий день, — міркував Доулд. — Спробуй-но, натякни комусь, що знаєш, де заховано скарб, — до ранку не доживеш. З тебе випитають, вимордують під найстрашнішими тортурами заповітне місце, при цьому запевнятимуть у дружбі і божитимуться у порядності при розподілі скарбу. Але адреса місця, де зберігається скарбонка, стане останнім словом твого життя. Ніхто, ні з ким, ніколи не ділиться золотом!
… Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?…
Як не перекроював себе Доулд, купуючи замість Сором’язливих білявок жагучих брюнеток, замовляючи мартіні натомість улюбленого віскі, приймаючи біле за чорне, а чорне
