Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Гренд Доулд впізнав Крулевську, навіть пройшовся вулицею туди-сюди, але їхнього будиночка, де вони мешкали у 1940-му, не знайшов. Присів на лавчину у скверику, сперся на палицю. Але ж він пізнає будинки, що стояли поруч з їхнім, не було тільки цього галасливого, наповненого дітлашнею скверика. І тоді до нього дійшло, що він сидить на тому місці, де стояв до війни їхній будинок.

— Тут стояв будинок. Я ж пам’ятаю, тут, тут! — тицяв Доулд палицею просто себе, копирсався у землі, чим викликав жвавий інтерес у жінки, котра присіла поруч.

— Так, пан має рацію, — охоче підтримала розмову поважна пані, намагаючись приспати галасливе створіння, що пручалося у возику. — Тут, прошу пана, стояв будинок, але у війну в нього влучила бомба. Усі загинули…

Доулд зіскочив з лавчини, — виходить, ось уже годину він сидить на могилі своїх рідних. Тоді він вперше розчулився і квапливо подався на летовище, де у готельному номері й заночував, прихопивши з собою пляшку «Зубрівки». Пігулки, які приймав ретельно по годиннику, тричі на день, позбавляли його сновидінь. Тільки зранку, дибаючи до потрібного терміналу, впіймав себе, що придивляється до людей, вдивляється у їхні обличчя і шукає, шукає… А чого, не знає, — стерлося з пам’яті разом з непобаченим сном. Лишилося тільки щемке бажання…

Не впізнавав себе, коли із старечою сентиментальністю і заздрістю дивився, як проводжають пасажирів. Невідома сила тягла вдивлятися у їхні обличчя, бачити на них смуток і радість, сльози і посмішку. Пасажири крізь прозорі стіни терміналу, куди їх збирали перед виходом до літака, посилали повітряні поцілунки тим, хто їх любить, хто чекатиме і сумуватиме через розлуку.

Доулда ніхто ніколи не проводжав і не зустрічав. (Друга пігулка, очевидно, почала розчинятись і заспокійливо діяти, повертаючи події на тридцять хвилин назад). Тому він так жадібно ковзав поглядом по обличчях, із заздрістю (невже він і це відчуває?) за нормальною реакцією нормальних людей.

І саме тоді, коли він чи не вперше в житті вдивлявся у людські обличчя, вивчаючи по них відтінки родинних взаємовідносин (переляк, жах, страх приречених смертників йому остогидли, бо вони завжди були однаковісінькі — вибалушені очі, спотворені криком перекошені лиця), ВІН ВІДЧУВ НА СОБІ ПИЛЬНИЙ ПОГЛЯД.

О-о-о, до болю знайоме відчуття! Це — друге, що він згадував. Його просверлювали очима, винюхували: що ж там заховане всередині. Інтуїція не підвела — то не байдужий пересічний погляд, бо…

Коли він поклав металевий браслет на тацю (вперше віддаючи його у чужі руки), бо змушений пройти крізь ворота металодетектора і вони не озвалися дзвоном, хоча серце шалено калаталося, поки йшла ота вся процедура, він нічого не помітив. Тоді так же байдуже йому повернули його цяцьку (при цьому Доулд відвернувся до стіни, щоб ніхто не бачив як, миттєво начепив браслет на руку), але…

… на нього дивилися, просто фотографували очима, наперед знаючи, хто він і що він, бажаючи єдиного — пересвідчитись у матеріалізованості його, Доулда, особи.

Доулд здригнувся, наче знову Хтось смикнув його і наказав: готуйся!

Хто б це міг бути тут, на польському летовищі? Кого так зацікавила його персона? Хто так фотографував Гренда очима, що він відчув на собі спалах? Кому тут є до нього діло?

Хто?

ХТОСЬ!

Доулд відкинувся на спинку крісла і за звичкою заховав посмішку за піднятий комір маринарки… хі-хі-хі… Це ж так просто вирахувати оту сатану, матеріалізовану у людську подобу, у чотирьох стінах терміналу серед пасажирів рейсу Варшава-Мельбурн.

— … хі-хі-хі…

Доулда аж трясло від сміху — невже зараз профі так примітивно працюють? І це ХТОСЬ! Але ж такого не може бути, щоб він видав себе до кінчиків власних нігтів одним поглядом, так необачно кинутим у замкнутому просторі з чотирьох стін!

Сміх обірвався і з-за обслинялого коміра виповзло цілком нове обличчя Доулда, таке, яке було у нього позавчора, коли замовляв по телефону квиток і майже фізично відчував себе стратегом. І ще одне припущення додало йому впевненості — довідатись про його відліт з Амстердама міг тільки ХТОСЬ, прослуховуючи його розмови. Тільки так, а не інакше, бо в протилежному випадку його просто могли зустріти таким же поглядом у Джакарті.

Тепер мій час! Я дістану його!

Підвівшись з крісла, Доулд витяг з кишені квиток і повністю занурився у нього. Переглядав, гортав сторінки із страховим зобов’язанням авіакомпанії «LOT» і, підійшовши до адміністратора, розхвилювався:

— Гадаю, тут якась помилка. У мене в квитку не проставлена кількість валіз. Перевірте, будь ласка, на комп’ютері.

— Такого не може бути, — заперечила адміністратор. Однак добре засвоївши правило, що найвищий сервіс обслуговування пасажирів — закон, та й до неї звернулася людина в літах і очевидно уже заховала багажні наліпки по кишенях, бо тримає в руках тільки посадочний талон, тут же набрала необхідну інформацію. Блакитне око комп’ютера замиготіло роздруковкою прізвищ пасажирів рейсу Варшава-Мельбурн з показниками по багажу.

— Дивіться!

Гренд Доулд пробігав очима прізвища. Добре, що він одразу вдався до такого кроку. У терміналі зібралося всього чоловік тридцять. Це — дві друковані сторінки на екрані. Ось перша. Він проминув своє прізвище і очима потягся далі. Адміністратор щось пояснювала у графі, де стояло його ім’я. Про всяк випадок Доулд хитав головою, хоча уже простріляв очима прізвище, яке йшло майже відразу за його. ЕРОУТ ТЕОДОР.

ЕРОУТ! ЕРОУТ! ЕРОУТ!

Це прізвище Гренд пам’ятає! Тільки звати того сучого сина було, здається, Джо. А Теодор, невже, синок?

Доулд гречно вклонився, навіть подякував і відійшов.

Значить, ХТОСЬ має конкретне ім’я. ЕРОУТ.

ЕРОУТ?

ЕРОУТ!!!

Тепер Доулд знову заховав обличчя за комір маринарки і майже істерично засміявся, тоненько попискуючи, як його давній клаповухий приятель. Він сміявся так довго, що у нього з очей потекли