Степовий найда - Френсіс Брет Гарт

Потім Кларенс ближче почув голоси і приглушений кінський тупіт.

— Тягніть сюди хлопця і спитайте в нього, — нетерпляче промовив один з вершників, Кларенс по голосу одразу ж впізнав Гаррі.

— Почекаємо, поки підійде Пейтон, — тихо промовив другий голос, — це його справа.

— Краще одразу довідатися, — пробурмотів Гаррі.

— Заждіть! — почувся голос містера Пейтона. — Я сам його запитаю.

Кларенс здивовано глянув на двері. Вони відчинилися, і на порозі з'явився містер Пейтон, запорошений і схвильований.

— Скільки фургонів у вашому каравані, Кларенс?

— Три, сер.

— Чи є на них які-небудь прикмети?

— Так, сер, — захвилювався Кларенс. — На одному напис: «Вперед до Каліфорнії!», на другому: «Рий, копай або помирай!»

На якусь мить очі містера Пейтона мало не вискочили з орбіт.

— Скільки всього людей було в каравані? — продовжував містер Пейтон.

— П'ять чоловіків і ще місіс Сілзбі.

— Більше жінок не було?

— Ні.

— Вставай, одягайся і чекай, поки я повернуся, — похмуро сказав містер Пейтон. — Та наберися духу. — Потім додав тихо — Здається, обставини склалися так, що тобі ще раз доведеться показати, що ти справжній мужчина, Кларенс.

Двері зачинилися. Незабаром голоси людей і приглушений кінський тупіт завмерли. Кларенс став одягатися. Ним оволоділо неясне почуття тривоги. Він одягнувся і, затамувавши подих, став чекати; несамовито билося серце, саме так воно билося вчора, коли Кларенс намагався наздогнати зниклий караван. Нарешті він не витримав і відчинив двері.

Навкруги було тихо. Лише з сусіднього фургона долинало веселе щебетання Сюзі, і це якось неприємно вразило Кларенса. Промайнула думка: «Адже те, що трапилось, найбільше стосується саме її», і за мить Кларенс був уже на землі. Оглянувшись навкруги, він помчав до передніх фургонів.

Перше, що йому впало в вічі, була снасть одного з фургонів Сілзбі. Без волів, без дишла, він стояв безпорадно, різко вимальовуючись на фоні сліпучо яскравого неба. Недалеко від нього валявся другий фургон, розбитий, без передніх коліс і осі; він нагадував вола, що впав на коліна під ударом обуха. Трохи віддалік ще тлів третій фургон, чорний, обвуглений, навколо нього товпилися люди — піші і кінні…

В ту мить, коли Кларенс наближався до них, натовп розступився, щоб пропустити двох чоловіків, які щось несли. Хлопець інстинктивно звернув з дороги, але люди помітили його і почали кричати: «Назад!», «Зупинись!», «Заберіть його!» Не звертаючи уваги на окрики, Кларенс кинувся до найближчого фургона, того, в якому він вчора грався з Сюзі. Але чиясь дужа рука схопила його за плече. То був містер Пейтон.

— Це фургон місіс Сілзбі, — побілілими губами прошепотів Кларенс. — А де ж вона?

— Її поки що не знайшли, — сказав містер Пейтон, — і ще одного, всі інші — мертві.

Наступні дні і тижні проходили для Кларенса, як уві сні. Кілька днів минуло в похмурому мовчанні, бо його і Сюзі тримали окремо. Спочатку він не надавав особливого значення цій дивній обставині, але згодом, коли всі про це забули, він не раз згадував ті дні. Купка каміння на могилі місіс Сілзбі та інших загиблих і простенька церемонія, здавалося, лише розхолодили дітей; часті бурхливі прояви відчаю з боку Сюзі все слабшали і траплялися дедалі рідше, поки якось непомітно не припинилися зовсім.

Ночами Кларенса ще переслідували страшні картини того незабутнього ранку: купи лахміття, розкиданого по землі (він шкодував, що не придивився до них уважніше), печальний вигляд поламаного, покинутого серед степу фургона, що ніби впав на коліна і благав не залишати його напризволяще. В кінці каравану скрипів той фатальний фургон, в якому було знайдено тіло місіс Сілзбі, і кожний під впливом забобонного страху старався обійти його стороною.

Коли нарешті фургон був переданий командуванню одного передового поста, Кларенсові здалося, що порвалася остання нитка, яка зв'язувала його з минулим. Коротке перебування на прикордонному посту принесло дітям нові враження: вродливий молодий офіцер в мундирі і з шаблею — герой, якого Кларенс одразу вирішив наслідувати; несподівана увага і урочистість, з якою приймали Кларенса і Сюзі, як «єдиних, що залишилися: живими», співчутливе ставлення до дітей — все це минуло, як сон.

Незвичайними здавалися їм і зміни ландшафту. Так одного чудового ранку діти не помітили нерухомої темної смуги, що незмінно стояла на обрії, а опівдні караван опинився серед скель і дерев, на березі бурхливої річки. Через кілька днів збоку виріс високий сірий гірський хребет, вершини якого ховалися в хмарах. Діти не сумнівалися, що цей хребет і є та темна смуга на обрії, яку вони бачили здалека. Але дорослі пояснили їм, що це вже другий хребет, не такий високий, а перший — оту саму темну смугу на обрії — вони ось уже третій день ніяк не можуть подолати. Сюзі була переконана, що всі ці зміни відбуваються тоді, коли вона: спить, бо уві сні їй весь час здається, що вони «видираються на щось високе», а Кларенс в дитячому запалі твердив, що вони «зовсім не піднімаються».

Незважаючи на те, що було літо, стало раптом холодно, вночі не можна було обійтися без багаття, а в наметі, де спала Сюзі, горіла пічка. І раптом все змінилося, вони знову опинилися