Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
Андрій глибше засунув у кишені руки, поворушив задубілими плечима, але від того не стало тепліше.
Надвечір вулиця пожвавлювалася. Косяками плавали нею якісь панки з обличчями давно не битих шулерів, у зелених мішкуватих піджаках з блискучим, ніби навакшена халява, волоссям, клерки американських фірм, всілякі міс і місіс, що ніби зійшли із сторінок модних журналів. Вони гули, мов оси, чужі, непривітні. — їм не було ніякого діла до Андрія. Вони навіть не помічали його. Здоровенний поліцай на розі лише на мить зупинив на ньому підозріливий погляд. Та хіба тільки його не помічають на цій вулиці. Ось у світлі вітрини повзає по панелі літній чоловік. Він малює на асфальті морду фокстер'єра, сподіваючись, що хазяйка пса кине йому кілька центів. Марне сподівання. Жінка захопилася фліртом з офіцериком, їй не до того.
У кого із набріолінених джентльменів і стандартних міс стане охоти думати про долю оцього сліпого з рекламними таблицями на грудях і на спині солдата, що § бреде вулицею. Навряд чи їх цікавить і розпродаж знецінених товарів американського інтендантства, які він рекламує з ранку до пізньої ночі, сновигаючи по місту. Ні, цих панів цікавить тільки одне — як, де і з ким згаяти вечір.
Скрегочуть гальмами розкішні машини, з шиком зупиняючись біля фешенебельних ресторанів, плюскоче у стіни будинків несамовитий джаз, підморгує, кричить, зазиває істерична реклама. Хлопець бреде серед колотнечі Кауфінгерштрасе, немов душа, що помилково приблудилась до пекла. Біля Фрауенкірхен публіка інша. Тут здебільшого німці. Похилого віку фрау під руку з своїми чоловіками, одягнені в чорне, статечно простують до вечірньої меси. З дверей собору линуть на паперть урочисті звуки органа. І це не для нього…
Хтось шарпає хлопця за рукав. «Купи!» — промовляють блискучі нахабні очі парубійка. Він тиче Андрієві порнографічні картки, спритно розпустивши їх віялом. А з стіни будинку усміхається Андрієві товсте гіпсове обличчя якогось короля, що сидить верхи на пивній бочці з келихом у руці. Над королівською короною залізний дашок, а ще вище прямо по стіні напис: «Гаштет». З дверей смачно пахне пореними сосисками. Андрій пригадує, що з ранку нічого не їв. Довго длубається в кишені і знаходить один єдиний пфеніг.
За Фрауенкірхен трохи спокійніше. Американців майже не видно. Німці стоять біля гаштетів купками, пиво п'ють прямо на вулиці, вмостившись галасливими компаніями під строкатими тентами. За кухлем пива баварці просиджують не одну годину. В гаштетах, пивницях, барах, кафе — скрізь пиво і нескінченні розмови. Тут обговорюються домашні справи, тут б'ють по руках торговці, тут сперечаються про політику, розповідають веселі побрехеньки і співають протяжні переливчасті тірольські пісні йодлі. Баварці люблять побалакати. Це пристрасть, національна риса. Прості люди у Мюнхені гостинні і привітні. Досить заговорити з кимось із них, і тебе посадять за стіл, почастують пивом. Але Андрієві соромно жебракувати.
За Ізаром, повитий вечірніми сутінками, починався Терезієнвізе. Посередині скверу височіла статуя — «Баварія». Двадцятидвометрова фігура жінки з лавровим вінком у руці. Андрій зійшов на камінний цоколь постаменту і зупинився біля велетенського лева, що лежав біля ніг жінки, тихий і смирний, немов приручений кіт. Сто тридцять східців усередині статуї вивели хлопця нагору. Звідси перед очима відкривалась панорама вечірнього міста. Воно іскрилося міріадами вогнів. Далі на захід туман сягав горбів Швабської Юри, з-за якої білозубо всміхалися альпійські верхи. Гори простягались на південь і, розрубані блакитною шаблюкою ріки, танули на сході у чорних обіймах ночі. Темрява вже оповила Берг-ам-Ляйм, Перлах, Гатідхаузен. Поодинокі вогники блимали кволо, ніби не мали сили побороти ніч. Тільки над Остбангофом здіймалась заграва, коліями повзали світлячки паровозів. Серед тисяч різних звуків Андрій ловив цокотіння коліс, далекі і близькі гудки локомотивів. Ті звуки манили до себе, збуджували уяву, хвилювали. Якась неясна думка шугала десь поза межами свідомості.
Холодний пронизливий вітер зігнав Андрія з «Баварії». Щоб хоч трохи зігрітися, він побіг. Хвилин за п'ятнадцять опинився біля Остбангофа. Іти через вокзал не ризикнув — можна напоротись на патруль табірної поліції. А попадеш до рук тих шулік, добра не жди. Та й Пацюк не погладить по голові. Давно гострить зуби. А тут такий привід — спіймали в місті в недозволений час. Хлопець попрямував до автобусної зупинки. «Проїду зайцем». Але не встиг він увійти до скверу, як мусив причаїтися за деревом — від Остбангофа ішов патруль. На Берг-ам-Ляймі в табірній поліції були переважно бандерівці. Вже не одному переміщеному із трудового-пересильного ці зарізяки повідбивали хрипи. Вони були злі на «пересильників» — вважали їх комуністами і називали не інакше, як «червонопузі». Це все за те, що в трудовий пересильний ішли добровільно і саме ті, хто хотів якнайшвидше потрапити додому. У бандерівців була страшенна ненависть до «чистеньких», як вони називали всіх тих, у кого була чистою совість. Вони не могли того простити людям, бо у самих руки були по лікті в крові.
На Ляймі бандерівці прибрали до рук не тільки поліцію. В табірному кооперативі сидів їхній «фюрер», пан Кислицький. Цей дідуган уже не раз виступав перед хлопцями з палкими «душеспасенними» промовами, агітував не повертатися на батьківщину, брехав таке про радянський лад і нові післявоєнні порядки, що й купи не держалося. Але коли людину сто разів назвати свинею, то на сто перший — вона хрюкати почне. Мабуть, за цим принципом і діяли агітатори. Бандерівська поліція тримала табірників під постійним страхом. Над «червонопузими» чинилась дика розправа. В таборі ще не наважувались убивати, проте за його мурами люди зникали без сліду. Так було з інженером Буковим, з капітаном Закревським і лікарем Сологубом. Усі троє писали листи в Берлін до Радянського командування. Їхні трупи знайшли у різних місцях. Та почерк видав убивцю. Ним був начальник поліції, колишній капо концтабору Дахау Венцель. Він стріляв у потилицю. Люди принишкли і, коли Венцель проходив табором, одвертали очі, але ніхто не наважувався протестувати чи заявити про свою підозру американському комендантові. Розуміли, що все це робиться не без його благословення. Венцель залишився начальником поліції і після того, як «мілітарі поліс», мабуть, не погодивши своїх дій з «Сі-Ай-Сі», викрила його як убивцю
